fbpx

Сестри на мене дивились здивовано, ніхто не очікував, що я раптом з якогось тобі дива, виступлю проти. Вони все вирішили і я повинна була пристати до більшості. Але ні. Та й чоловіку як я мала сказати: “Останні десять років ти трудився для Галини і Миколи”?

Сестри на мене дивились здивовано, ніхто не очікував, що я раптом з якогось тобі дива, виступлю проти. Вони все вирішили і я повинна була пристати до більшості. Але ні. Та й чоловіку як я мала сказати: “Останні десять років ти трудився для Галини і Миколи”?

Наші тато і мама ніколи не були заможними. Скільки я їх пам’ятаю, всі в труді і щоденних клопотах. Мама на фермі усе життя біля корів, а тато там же на тракторі.

Нас у них троє дівчат і вже вони все робили, аби ми мали кращого життя. Ні, вони були щасливі у своїх клопотах, не бажали іншої долі, та от нас вони не бачили у селі – відправили аж у столицю навчатись.

Я найменша із сестер і так вийшло, що саме я була останній час зі своїми батьками. Сестри жили далеко – у столиці, там обидві вийшли заміж і вже бавили онуків.

А ми із чоловіком хоч і не в селі нашому залишились, та останні роки все більше тут і тут. Олексій мій дуже полюбляв село наше, з батьком рибалили, щось майстрували.

Ми з Олексієм і ремонт батькам зробили і прибудували вбиральню. Все ж роки своє брали і хай яким добротним наш дім не був, а постійний догляд і вкладення коштів потрібні були і дуже.

Та от, батьки одне за одним пішли у засвіти. Чи не вперше ми із сестрами зібрались під одним дахом не на великі свята, а в тиші і хлипаючи:

— Дім продавати не будемо. – сказала Люба, моя старша сестра, – тут наше все, наше коріння на цьому подвір’ї. У мене є квартира. Ти, Ніно. – поглянула на мене, – маєш дім у містечку. А от Галя наша біля свекрухи все життя. Буде справедливо, якщо їй ця хата відійде.

Галя похитала головою, обійняла Любу а потім мене, почала дякувати. Так, ніби, то все вже вирішено і я дала згоду:

— Зарано ця розмова. – сказала я, – та я не розумію, чого то ми повинні все віддати одній. Так, Галя з Миколою біля свекрухи живуть, але я тут до чого? Вважаю, що все треба робити справедливо: на трьох.

Сестри поглянули на мене так, ніби я щось таке нерозумне і нелогічне сказала. Щось почали мені доводити, але я слухати наміру не мала. Та й як я своєму Миколі скажу, що от скільки років праці своєї, грошей і здоров’я він вклав у хату, яка Галі відійшла.

таки виплатила мені Галина частину грошей. Тих чотири тисячі доларів віддавала з дуже незадоволеним обличчям. Коли всі папери було оформлено і підписано, вона вийшла із кабінету у мій бік навіть не глянувши.

Відтоді три роки минуло. Галя з чоловіком той дім таки продали цієї весни. Додали гроші своєму сину і той придбав квартиру у столиці. Самі ж вони із Миколою, як жили біля його мами, то так понині там і живуть.

Але наші із сестрами стосунки зійшли нанівець. Ніби я сирота і не маю у світі нікого, бо про мене ніхто і не згадує і зі мною не розмовляє.

От тільки мені цікаво, чим я таке ставлення заслужила? От ви б відмовились від свого на моєму місці, скажіть?

You cannot copy content of this page