fbpx
Історії з життя
Ще до того, як моя дівчина до мене переїхала я відверто попередив, що полюбити і вкладати гроші в її дитину не зможу. Умова була прийнята і ми почали жити разом. Та я навіть кімнату дитячу облаштував сам, хоча міг цього і не робити. Минув час і я відчуваю що зробив величезну помилку

Нещодавно, я запропонував своїй дівчині жити разом. Ми з нею довгий час зустрічалися. Відносини у нас дуже хороші. Раніше я такого дівчатам не пропонував. Вважаю, що це рішення несе за собою відповідальність, якої мені не хотілося.

Зараз щось змінилося всередині мене. Ця дівчина викликає величезне бажання піклуватися про неї. Хочеться приділяти їй більше уваги і бути їй опорою. Тепер, після того, як ми з’їхалися, у мене є можливість дарувати їй це.

Але в наших відносинах присутній один дуже серйозний нюанс. У моєї обраниці є малолітня дитина, яка теж живе з нами. Перед її переїздом, я поставив їй всього лише одну умову:

— Живемо разом, але ця дитина для мене ніколи не стане рідною.

Дівчина погодилася і переїхала до мене в квартиру. Дитина, звичайно ж, теж. Йому була виділена окрема кімната і створені, на мій погляд, всі умови. Я постарався впорядкувати кімнату хлопчаки по максимуму. Заняття виявилося не тільки трудомістким, але і матеріально затратним. Але я все зробив по совісті.

І ось ми живемо разом. Кожен день бачити її з ранку – це блаженство. Я можу просто простягнути руку і обійняти кохану, поцілувати, приголубити. Знаєте, це почуття дає такий приплив бадьорості і сили з самого ранку, що неможливо відмовитися від цього.

Трохи згодом до кімнати влітає малий і починається розгардіяш. Я намагаюся відразу встати з ліжка і піти готувати сніданок. У мене немає особливого бажання приділяти цій дитині час і увагу. Можливо, я не правий, але це сильніше від мене.

Я не хочу ні утримувати, ні вкладати в нього. Я хочу своїх дітей. А наречена каже, що їй поки б з одним розібратися. І скільки мені чекати тепер?

Останнім часом став помічати, що в наших відносинах щось змінилося. Нічого критичного, але, тим не менше, я відчуваю зміни. Похолов злегка погляд. Раніше, коли ми залишалися наодинці, все навколо зникало, весь світ припиняв для нас існувати. Ми не помічали ні часу, ні сторонніх речей.

Зараз я не спостерігаю тієї експресії від неї, яка зводила мене з розуму. Бувало, поглянеш їй в очі, а у відповідь хвиля, яка накриває тебе з головою і забирає в нескінченність.

Чи може це поведінка бути пов’язано з моєю умовою? Я розумію, що це її рідний син. Але він її! Не мій! Я не можу переступити через цей бар’єр. Невже не можна не звертати на це увагу, а просто жити і радіти життю. Я ж і так багато зробив для дитини. Більшого я не можу йому дати.

Невже всі наші почуття зможуть бути перекреслені через дитину?! Мені, що доведеться все життя ось так підлаштовуватися ?! Не впевнений, що саме цього хочу. Мабуть, все ж попрошу її знову з’їхати. Зустрічатись було приємніше, та й дитина з бабусею була. А тепер постійно щось треба тому малому. І вона ходить насуплена. Ні і ще раз ні! Кохання на відстанні приємніше.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page