З моєю однокурсницею Ларисою подругами під час навчання ми не були, а коли отримали направлення в одне місто, подружилися, хоч і працювали в різних дитячих дошкільних закладах.
Ми зустрічалися на семінарах, різних зустрічах із митцями, так як були членкинями громадської організації, а то й просто так ходили на каву.
Лариса вийшла заміж за місцевого хлопця. Мушу зауважити, що мешканці цього районного містечка відзначалися особливою рисою: вони важко приймали в свої родини зятів чи невісток із інших міст країни, а із сіл, то взагалі було щось із чимось.
Я їх зразу розкусила і навіть винаймати житло в місті не захотіла, а добиралася до роботи щодня рейсовими автобусами, а то й попутками. Якось я випадково почула розмову двох літніх містянок із дивними, як на мене, іменами. Тинця і Минця казали, як вони своїх онуків навчають: «Хай буде крива, глуха, сліпа, аби своя», тобто їхня, міська. «Отакої, – подумалося мені тоді, – і звідки такий гонор?»
Місцевих залицяльників я відверто ігнорувала, сільський будинок культури, де могла знайти собі пару, я оминала, бо мені там було зовсім нецікаво.
Заміж я вийшла за старшого чоловіка, коли мені вже було за тридцять. А до того переймалася життям моєї подруги, підтримувала, коли батьки її хлопця чинили такі перешкоди, що пара не раз у мене в селі ночувала.
Але вони, попри опір рідні, розписалися. Лариса народила сина, і свекри так подобрішали, що молодятам із ними жилося, як у Бога за пазухою.
Батьки Ларисиного чоловіка Левка мали власний квітковий бізнес, невістка взялася їм активно допомагати, навіть хотіла роботу виховательки залишати, але сім’я порадила, поки діти не підуть до школи, ще працювати, та й для трудового стажу пригодиться.
На той час Лариса вже мала другу дитину – донечку. У них було все, тільки пташиного молока бракувало.
Ще коли народився Орест, подруга натякнула, що я могла б стати для її первістка хресною мамою, але зразу ж спохопилася, як до того поставляться Левкові родичі.
Та мені було однаково: запропонують, кажуть, гріх відмовлятися, не запросять, мені ж менше клопоту, як потім тим гоноровим містянам із подарунками догодити. Звичайно, хресними в них були дуже серйозні люди, куди мені, звичайній виховательці, та ще й родом із села.
Наша дружба міцніла. Лариса з Левком були в мене на весіллі. Коли в нас народилася донька, хресною мамою стала Лариса. Ми вже дружили сім’ями. І так сталося, коли вони з чоловіком і сином приїжджали в село, Орест закохався в мою далеку родичку. Як тільки Лариса про це дізналася, серед тижня до мене примчала: хто вона, яка вона, де вчиться чи працює, що в неї за родина…
– Та дівчина як дівчина, скромна така, тиха, вчиться заочно, працює в кав’ярні, щоб мати чим за навчання заплатити, із звичайної сім’ї, має ще молодшу сестру.
– Та я це вже знаю, ми в людей розпитали, мене цікавить, чи вона йому пара, що за родина, що не може залатити за навчання дитини? Ну ти подумай, Орест – викладач у коледжі, а вона там працює в кав’ярні. Студенти його заходять, колеги, а вона із тацею їм замовлення підносить. Як то виглядає? Та якщо він упреться рогом, щоб женитися, то ми її з тої роботи заберемо. Але чи буде вона мене слухати, коли розкажу, що Орестик любить їсти, чи пішла би зі мною в церковний хор співати?
Мені не сподобалась ця розмова, я мовчала, збентежилась і зніяковіла, не знаючи, що відповісти, а в голові крутилося: «А ти, Ларисо, забула, якою в молодості була, як тебе рідня його неприязно зустріла, скільки сліз гірких ти пролила»? Хоч назовні не вирвалося жодного слова, Лариса ніби їх почула. «Все з тобою ясно», – тільки й сказала і аж до весілля зі мною не розмовляла.
Я ж намагалася делікатно зі своїми родичами поговорити, що то непроста родина, нелегко буде з ними вжитися. Поки не запізно, може, б і не варто з тим панством родичатися, бо дуже високо себе носять. Вони ж сприйняли це так, ніби я їх відмовляю, образилися, також не розмовляють.
А весілля все-таки відбулося. Дівчина чекала дитину. Лариса переймалася весільною сукнею, такою, щоб приховав животик, бо то ж такий сором перед гостями. Але ті шпильки в сторону невістки були ще такими квіточками, ягідки з’явилися, коли молода сім’я жила в подарованій їм квартирі, де прописаний був тільки Орестик.
Щодня свекруха навідувалася, щоб навчити всяким премудростям молоду невістку, доки в тої не прорізалися, ріжки, й вона не стала огризатися, мовляв, дякую, мамо, але дайте нам спокійно жити, самим чогось навчитися.
Орестик, чого й слід було чекати, став на бік мами, а потім взагалі взяв собі за моду не вечеряти вдома, а після роботи йти до мами, щоб не чути докори дружини, що його мама влаштувала їй чистилище.
Так і живуть. Моя родичка вже не раз викликала таксі, дитя на руки і до батьків у село. Через кілька днів приїжджає Орест, перепрошує, вмовляє дружину, повертає до наступної втечі з того раю, де і квартира, і машина, і грошей, кури не клюють.
Побачились ми з Ларисою якось на семінарі. «Все життя на тебе плакатиму, – сказала крізь зуби вона, – ти ж мені, як подружці могла сказати, що то за ягідка та твоя родичка».
Може, комусь у це важко повірити, але факт залишається фактом: ми не розмовляємо. А в мене напрошується висновок: якщо Лариса знайшла когось винного, і їй від того легше, то нехай, мені це не шкодить, сповідатися з цього не збираюся, бо винною себе не вважаю.
