Ще коли тільки біля наших кордонів почала орда збиратись, моя мама зателефонувала своїй сестрі в Канаду і буквально випхала нас із дітьми туди ще за два місяці до лютого. Я дуже не хотіла їхати, але мама моя людина літня і її дитинство припало на сорокові роки. Хоч і була вона дитиною, але не мала наміру, аби внуки її пережили те саме. Згодом я дізналась, що мама колишню жінку мого брата до себе зі Сходу забрала. Я проти була дуже, ніби відчувала, чим усе те скінчиться.
У Канаді тітонька моя же з сорокових років. Туди виїхала моя бабуся. Так склалось, що маму мою було евакуйовано в одну частину країни, а бабуся пройшовши усі можливі митарства ще на землі, потрапила після 45-го в Канаду. Маму мою дідусь відшукав і забрав до себе, до розвалу союзу ні мама ні дідусь не знали, яка доля спіткала бабусю. Коли ж залізна завіса спала, то родина таки знайшла одне одного. Виявилось, що бабуся там вийшла заміж, мала доньку, як дві краплі схожу на мою маму. Ніби й не були вони сестрами тільки по матері.
Тітку свою я знала добре, адже на канікули завжди вона нас із мамою до себе забирала. Жила вона гарно, мала з чоловіком свій невеликий готель у горах, тому нас прийняти мала де. Одразу я й до роботи стала, бо не мала наміру у неї на шиї сидіти.
З мамою ми розмовляли щодня. Я її просила їхати до нас, проте мама моя була непохитною – рідну хату не залишить ніколи. Та й здоров’я у неї не те, аби через океан летіти. Одного разу мене “заспокоїла” що не сама тепер. З Дніпропетровщини до неї переїхала колишня невістка з дітьми. Я ще тоді була проти того, аби та жінка поруч мами жила, проте, хто мене слухати мав. Мама моя твердо вирішила їй допомогти.
Галя – перша дружина мого брата. Вони прожили рік і розбіглись, але який то рік був для нас усіх! Ну не вміла Галина жити тихо і мирно. Усі ми їй були не такі, вона усіма була незадоволена і з кожним зрештою розмовляти припинила. За той рік вони тричі на розлучення подавали і тричі склили шибки у маминій хаті. Галя полюбляла голосно стосунки з’ясовувати і посуд літав через вікна.
Зрештою, вони таки розлучились і Галина пішла жити у хату мами своєї, що була в нашому селі. Згодом, вона вийшла заміж вдруге і виїхала з нашого села назавжди. Тільки після того мій брат нарешті зміг одружитись, бо ж Галина йому спокою не давала.
Так ось, саме цю жінку із сім’єю мама у свій дім пустила. Мені вона говорила що Галина змінилась і вже то інша людина є, проте я не могла спати спокійно. Просила у брата маму нашу захищати, але він після того як мама Галину до себе забрала, навіть розмовляти з нею не хотів.
Рік минув, як я у Канаді, аж тут із дому чорна новина – пішла у засвіти мама моя. Я повірити не могла у те що сталось. Одразу ж виїхала, але як би я не старалась, попрощатись із нею я так і не встигла. Зідзвонювалась з братом, так він був дуже невдоволеним, говорив, що Галина там у маминому домі за господиню тепер і навіть його на поріг не пускала.
Я не їхала, аби щось комусь доводити. У мене мами не стало, хотілось просто попрощатись, поплакати із братом разом, пригадати, якою доброю і світлою вона у нас була. Відчинити її шафу – вдихнути рідний аромат. Мамо, моя мамо!
Проте, коли я приїхала, то на подвір’ї палало багаття. Я очам своїм не повірила, але Галина вирішила, що все, що після мами моєї залишилось нікому не потрібне вже. Вихором ми з братом влетіли в побвір’я і врятувати змогли хоч трішки з того, що було нам дорогим як пам’ять про рідну людину.
Галина ж нас у дім пускати наміру не мала. Вона бачте, була впевнена, що ми маму свою покинули на старості а вона її догледіла. За її логікою саме вона тепер у материному домі господиня. Сцена була відверто нехорошою, але ми таки змогли із братом досягти того, щоб Галя таки виїхала у іншу хату в нашому ж селі.
Дім ми з братом ледь упізнали, я прямо дар мови втратила. Галя все під себе там переробила і як я зрозуміла, то мама моя узагалі у кухні літній жила, бо там і ліжко стояло і шафа стара.
Я дуже була сердита на брата, чому він таке допустив, але виявилось, що і брат на мене сердився: як я могла виїхати і залишити маму у такому віці одну? На мої слова що він у тому ж селі проживав і міг би хоч раз у тиждень до мами заходити, він відповів, що я з мамою усе життя прожила і вона не йому – мені дітей виняньчила, тож саме я повинна була її глядіти, а не він.
Я повернулась до Канади. З братом досі не помирилась і мабуть уже ніколи того не буде, адже він залишив маму у такий час скрутний, та ще й мене винною зробив.
А хіба є в тому моя вина? Він також її син. Був ближче. Хіба має значення хто там біля матері жив? То ж мама і вона сама лишилась, а він її син.
Хіба ж не так?
Кіра Т.
12,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
