Коли її питали, чому вдруге заміж не виходить – тільки сміялася, що вона й без чоловіка собі дасть раду. Але правда була в тому, що не хотіла нікому калiчити долю, вирішила, що кожен хоче мати свою кpовинку, рано чи пізно, але захоче. І що вона тоді буде робити? Знову на бік та сльози в подушку?
Коли Hаї було вже далеко за 30-ть вона зустріла Сашка, справді, другу половинку, другу душу, другу надію.
Чесно зізналася, що не зможе мати дітей, а він її тільки заспокоїв:
– Ти мені потрібна. А діти? В мене від першого шлюбу є двоє, то мені більше й не треба.
Щастя було море. Роки летіли, але думка з душі не йшла. Ще б дитинку для повного щастя, не свою, але їхню? Спочатку несміливо питала, але Сашко був проти:
– Навіщо? Вона ж буде не наша. І хто знає яка. Тобі того треба?
Треба! Треба! Треба! Щоб за руку, щоб «мама», щоб обійняти, щоб читати казки…
Можна сказати, що Михась сам її вибрав. Вона тільки переступила поріг закладу, а він вже біг до неї з криком «Мамо!» і все, вона від того окрику зачаровано завмерла. Десь крізь сон чула, що дитина з вадами, що треба багато працювати і терпіння, і психологів, інклюзія…
Що вони мололи, коли вона те слово почула? «Мама»
Першим не витримав Сашко, бо Михась міг годинами просто кричати, не вмів сам їсти та тікав з дому. Така маленька п’ятирічна дитина зламала дорослого чоловіка і він пішов геть. Рая піти не могла і не сміла. Вона має це пройти з Михасем, разом, як мама і син.
Зараз йому 14 і в цій вродливій усміхненій жінці, яка ні на крок не відходить від сина, читається щастя. Вона з ним подорожує, насолоджується кожною хвилиною, його щирим захопленням життя. чи вона жалкує? Ні краплі.