— Ти навіщо це зробила?! Навіщо ти туди подзвонила?! — Олесь стояв на порозі моєї кухні, і я вперше бачила його таким: його очі палали не обуренням, а чистим, рішучим гнівом. В його руці дзенькнули ключі. Він кинув їх на стіл, і цей дзенькіт пролунав, мов дзвін.

— Олесю, синку, заспокойся. Я зробила це заради твоїх дітей! Я ж їм добра хочу! — Я простягнула руку до його плеча, але він відсахнувся.

— Ти втрутилася в мою сім’ю! Ти навіщо їм голову морочиш, Софії? Вони мені дзвонили, сказали, що ти наговорила про нас, що ми, бачте, не гідні виховувати своїх дітей!

— А хіба не так? У будинку безлад! Мультиварка — це не повноцінне харчування для дворічного малюка! І я бачила ті пляшки! Я що, маю чекати, доки трапиться  щось непоправне? Я думала, соціальна служба присоромить її, змусить привести дім до ладу!

— Ти думала? Ти думала, що маєш право вирішувати, як нам жити? Ти що, ідеальну стерильність шукаєш, коли вдома двоє маленьких дітей і один із батьків цілий місяць далеко? — Він витер обличчя долонею, його голос трохи стих, але став твердим, мов криця. — Ось. Візьми свої ключі. Я більше не хочу, щоб твоя нога була на нашому порозі. І моя нога тут більше не буде. Якщо ти не поважаєш мій вибір, не поважаєш мою дружину, ти не поважаєш мене.

— Ти з глузду з’їхав! Це твої діти! Це мої внуки! Ти не можеш так говорити!

— Можу. І кажу. Ти просто нестерпна, мамо. І це наш останній діалог на цю тему. Я не дозволю нікому руйнувати мій дім. Навіть тобі.

Олесь повернувся і вийшов, залишивши мене стояти посеред кухні з ключами в руці, які здавалися тепер холодними й чужими. Моє серце наповнилося глибокою образою. Я ж діяла з найкращих міркувань! А тепер він мене відштовхнув.

Я вважаю, що турбота про дітей — це першочергове завдання батьків. А якщо батьки не справляються, то держава має втручатися. Зараз стільки програм, де показують занедбаних матерів: бруд у хаті, діти голодні, а батьки байдужі.

На таких одразу викликають відповідні служби. І я завжди підтримувала це. Діти самі себе не забезпечать і не захистять. Залиш їх у такому середовищі — і матимеш кілька загублених доль, а то й щось гірше.

Але тепер, після того, що сталося, я серйозно сумніваюся в тому, як працюють ці соціальні служби.

Мої проблеми почалися, коли мій син, Олесь, вирішив одружитися. Він обрав собі дружину, яку я одразу назвала про себе «неохайною першої категорії».

Ще на першому знайомстві з нею, Софією, я відчула тривогу. На ній була сорочка із засмальцьованим комірцем і манжетами, джинси, звісно, модні — з дірками, але вкриті плямами.

А кросівки? Про них навіть говорити не хочеться. Мені відразу стало зрозуміло: як дружина вона буде ніяка. Це не входило в її пріоритети.

Я вирішила, що маю подивитися, хто її виховав, щоб зрозуміти, звідки це все береться. Ще до весілля я пішла знайомитися з її мамою, моєю майбутньою свахою, пані Вірою. І все стало на свої місця: яблуко від яблуні, як кажуть, недалеко падає.

У Віри було ще двоє молодших дітей, крім Софії. У будинку не було місця, де можна було б спокійно присісти: скрізь щось валялося, усе було брудне, і, що найбільше мене вразило, коти вільно лазили по столах.

Її чоловік, батько дітей, здавалося, був або тимчасовим, або просто любителем легкого життя, що приходив і йшов. Я зрозуміла, що моя сваха просто махнула на нього рукою, але при цьому продовжувала дбати дітей. Від таких людей я відчуваю внутрішній опір.

Весілля вирішили робити у мене вдома, оскільки ресторан чи кафе були нам не по кишені, а до свахи Віри гостей не запросиш — через той безлад у будинку. Хоча, до речі, її квартира була навіть просторіша за мою.

Під час застілля Віра, моя сваха, випила стільки, що її поведінка стала просто нестримною. Вона поводилася занадто розкуто, голосно і негідно. Для мене це був ще один, дуже потужний тривожний сигнал: гени, на жаль, не дрімають. З того дня Віра для мене перестала існувати як рідня. Я просто не могла змиритися з такими людьми.

Радувало одне: жити молодята будуть не в моїй квартирі. У нас була бабусина, світла двокімнатна квартира, яку Софія успадкувала, точніше, її мати пустила туди молодих.

Олесь, слава Богу, має золоті руки, і він сам зробив там якісний, добротний ремонт. Але Софія, звичайно, затишку там не створила. Звісно, такого бруду, як у її матері, не було, але віник вона брала до рук, здавалося, лише в крайньому разі.

З часом я почала помічати ще одну тривожну тенденцію. Олесь і Софія стали занадто часто замовляти їжу. І не лише замовляти. Їй було ліньки готувати: замість того, щоб замісити тісто чи приготувати домашню їжу, вони замовляли піцу чи суші. Її руки, як вона казала, не хотіли “бруднитися борошном”.

Коли Софія завагітніла першою дитиною, вона одразу ж «злягла». Вона, здавалося, придумала собі таку “хворобу” на всі дев’ять місяців. Я думала: чи вона перша жінка, яка виношує дитину? Олесь і так працював, а вдома ще й перетворився на прислугу: і підлогу мив, і готував, і Софії догоджав.

Народився хлопчик. Спочатку Софія робила вигляд, що вона чистюля. Але за пів року вона знову завагітніла. І знову вона стала “нездоровою”, якій усі мають догоджати.

Я пропонувала свою допомогу. Я казала Олесю:

— Синку, я можу приходити раз на тиждень, допомагати тобі з прибиранням, поки вона ну, у такому стані.

Але наші стосунки були вже зіпсовані через мою відверту неприязнь до Софії. Він категорично відмовився:

— Мамо, не треба. Ми самі впораємося. Ти лише вносиш напругу в дім.

Я розуміла, що він захищає свою родину, але я бачила, що він виснажується.

Коли народилася онучка, а згодом їй виповнився рік, Олесь прийняв рішення: він пішов працювати вахтовим методом. Місяць удома, місяць працює. Це було фінансово вигідно, але я боялася цього від’їзду. Я знала, що він — єдиний стовп, який тримав сім’ю. Без нього все розвалиться.

І я як у воду дивилася.

Через три дні після його від’їзду я не витримала і навідалася до них. Картина, яку я побачила, була, як на мене неприйнятною.

Не використані підгузки валялися біля сміттєвого відра, не донесені до нього. Плита була заляпана жиром. У раковині гори посуду. Речі були не попрасовані.

Діти, звичайно, не були голодні, але вона готувала все нашвидкуруч: каші в мультиварці, якісь напівфабрикати. Ніякої повноцінної, корисної їжі. Ніякого жалю до малюків!

Я відчувала, як у мені зле стає.

— Софіє, ну як так можна?! — Я почала її докоряти. — Ти не могла хоча б посуд помити? Ти ж цілий день удома! Дітям потрібна чистота!

Вона лише дивилася на мене байдуже.

— Двоє дітей. Я не встигаю робити все ідеально, — відповідала вона, ледь піднявши повіки.

Увечері мені подзвонив Олесь. Він уже був на роботі. І він мене сварив.

— Мамо, що ти там влаштувала? Що ти ходиш, негатив вносиш? Як хочемо, так і живемо!

— Ну і живіть! Але дітей що ж у такому стані тримати?

Я поклала слухавку з усвідомленням: нічого не зміниться. Я вирішила піти ще раз, аби переконатися.

Вдруге я прийшла за тиждень. Мало того що у кімнаті були розкидані дитячі іграшки і речі не були складено, так ще й угостях у невістки подружка була.

Я не стала влаштовувати галасливі сцени. Я просто вийшла з квартири, сіла в машину і подзвонила куди треба. У соціальну службу.

Я попросила їх навідати Софію, поки діти ще здорові. Я розповіла їм усе, як є: про бруд, про сумнівних відвідувачів, про замовну їжу. Я була впевнена, що мій дзвінок змусить їх діяти.

Через деякий час мені подзвонили з цієї соціальної служби. Я очікувала почути, що вони вживають заходів. Але те, що я почула, мене просто приголомшило.

— Пані Ларисо, ми відвідали вашу невістку. Ви нам, чесно кажучи, голову морочите, — сказала жінка на тому кінці. — Ми прийшли з перевіркою, і це те, що ми бачимо у багатьох молодих матусь із двома малими дітьми, коли чоловік далеко. Це легкий безлад, який є у всіх. Молоді мами не встигають.

— Легкий безлад?! А посуд у раковині, а іграшки?!

— Ми перевірили: речі складені у шафах, у холодильнику є свіжа їжа, мультиварка працює, каша готується. Діти міцні, веселі та здорові.

А потім ця жінка додала фразу, яка мене вразила:

— А те, що вона сиділа з подружкою, не страшно. Вона не виглядала, як людина, яка водить у дім казна кого і сусіди підтвердили це. Ми не бачимо підстав для втручання. Більше нас не викликайте.

Моєму обуренню не було меж! Дітям потрібна стерильність, а не «легкий безлад»! Куди дивилися ці люди? Тільки в шафи і в холодильник? Може, Софія якимось дивом встигла хоч трохи прибрати перед їхнім приходом?

Але справа не в цьому. Вони не лише не налякали її, щоб вона взялася за розум, вони ще й її похвалили! Де справедливість?!

А потім приїхав Олесь. Він прийшов до мене розлючений.

— Вони мені дзвонили! Софія плакала! Ти навіщо цей цирк влаштувала?!

І тоді сталася та розмова. Він кинув ключі від мого дому, сказав, що більше ніколи тут не буде і щоб я забула дорогу до них. Він думав, що я руйную його сім’ю, а я ж просто переживала за своїх внуків!

Олесь вважає, що я збожеволіла. Я ж вважаю, що ці соціальні служби могли хоча б налякати Софію, щоб та виправилася. Їхнє втручання мало бути суворим, а вони лише додали мені клопоту.

Я не розумію, як тепер я можу контролювати ситуацію. Мене відрізали від внуків, а мій син, якого я так ростила і в якого вкладала всю свою душу, став на бік тієї неохайної жінки.

Я не можу змиритися з думкою, що мої онуки зростають у тому безладі, у тій атмосфері, яку я вважаю неприпустимою.

Я сиджу на самоті у своїй чистій, прибраній квартирі і не знаю, що робити далі. Я втратила контакт із сином, і все це — через моє бажання добра. І я досі не розумію: де була не права.

Головна картинка ілюстрпативна.