Я завжди мріяла про велику сім’ю. Ще з дитинства, бавлячись ляльками, я уявляла себе в оточенні дитячих голосів, сміху й тепла.
Коли я зустріла Богдана, мої мрії набули реальних обрисів. Ми годинами говорили про майбутнє, про те, як наш дім наповниться радістю від маленьких ніжок, що бігатимуть по підлозі.
Богдан, із його щирою усмішкою й теплом в очах, поділяв мою мрію. Ми часто жартували, що в нас буде щонайменше троє дітей, а може, й більше, адже любові в наших серцях вистачить на всіх.
Коли ми переїхали до власної квартири, першим ділом узялися облаштовувати дитячу кімнату. Я вибирала ніжно-блакитні шпалери з хмаринками, а Богдан майстрував дерев’яне ліжечко, вкладаючи в нього всю свою майстерність і любов до майбутнього сина. чи донечки.
Ми разом купували м’які іграшки, уявляючи, як наші діти гратимуться ними. Кожен вечір, сидячи на підлозі серед фарб і пензлів, ми сміялися, малюючи наше майбутнє.
Ця кімната стала символом наших сподівань, місцем, де ми вже відчували присутність тих, кого ще не було. Ми вірили, що незабаром наш дім оживе дитячим сміхом.
Все сталось, але не так, як ми мріяли. Інколи доля воліє вас випробувати, а вже потім подарувати те, чого ви так прагли. У нас усе було саме так.
Я прокинулася від шуму, що долинав із вулиці. За вікном панувала спекотна літня погода, важка спека густими хвилями огортала все довкола.
Медсестра, помітивши, що я прийшла до тями, обережно прочинила кватирку, впустивши до палати рідкісний подих свіжого вітру. Я повільно, з обережністю підняла голову — м’язи затекли після довгих днів лежання, а тіло здавалося чужим і неслухняним.
Поглянувши у вікно, я побачила: на ґанку жіночої консультації виписували молоду маму з двома немовлятами. Їх зустрічала ціла делегація рідних — радісні обличчя, квіти, усмішки.
У центрі цього щасливого виру стояв молодий чоловік із величезними блакитними кульками в руках, які весело тріпотіли на легкому вітрі.
«Отже, хлопчики» — подумала я, і мої очі мимоволі наповнилися сльозами. Не радість, не смуток — якась дивна суміш почуттів, яку я не могла назвати. Це були сльози спогадів.
Спогади нахлинули з такою силою, ніби все сталося лише вчора.
Ще недавно я була щасливою. Сяяла, сповнена життя, коли дізналася, що при надії. Ця новина стала для мене справжнім дарунком долі.
За вечерею я з трепетом розповіла про це своєму чоловікові, Богданові. Він не стримував радості — його обличчя світилося щастям. Ми були молодятами, щойно поєднали свої долі, але кохали одне одного так, наче знали ціле життя.
Я одразу записалася на прийом, почала дбати про здоров’я, кожен день був особливим, наповненим очікуванням і передчуттям. На перше УЗД ми пішли разом, тримаючись за руки, мов діти, що йдуть до парку розваг.
Пані у білому халаті довго говорила, використовуючи розумнітерміни, що звучали, як чужі заклинання. Наприкінці її пояснень прозвучала фраза, яка закарбувалася в моїй пам’яті:
— У вашому випадку ніякої надії немає.
Богдан зблід. Я не плакала. Просто дивилася перед собою, не розуміючи, як таке можливо. Як може бути «немає надії» те, що ще навіть не стало реальним?
— Як так сталося? — запитав він, намагаючись зберегти самовладання.
Пані лише байдуже знизала плечима й продовжила пояснення, наче йшлося про якийсь технічний збій.
Усе відбувалося, наче у сні. Ніби хтось інший ухвалював рішення, підписував папери, лягав у стаціонар.
— Усе закінчилося, — прошепотіла я собі, коли вперше залишилася на самоті. А потім, накрившись ковдрою з головою, тихо плакала в подушку, доки сльози не висохли.
Через два дні Богдан забрав мене додому. Він був стривожений — мене, якою я була раніше, більше не існувало. Перед ним була лише тінь тієї жінки, яку він кохав.
Я рухалася механічно, погляд став загальмованим, голос — ледь чутним. Він обійняв мене, міцно притис до себе, провів долонею по волоссю, намагаючись повернути тепло й упевненість.
— Я з тобою. Я тебе кохаю. Усе буде добре, — шепотів він, сам не знаючи, чи вірить у ці слова.
— Ні, Богдане, уже нічого не буде, — відповіла я, притулившись до його плеча, і знову захлипала.
Минув рік. Час не оздоровлює, але допомагає трохи віддалитися від пережитого. Я поринула в роботу, намагаючись не думати, не згадувати.
Інколи затримувалася допізна, поверталася додому під ранок. Робота стала моїм рятувальним кругом, хоча часом я відчувала, як ця шкаралупа починає тиснути.
Несподівано Богдан запропонував поїхати до його батьків у село. Дорога поїздом займала кілька годин. Я не заперечувала — зміна обстановки не завадить.
Богдан сподівався, що свіже повітря, природа й турбота рідних допоможуть мені розслабитися, згадати, що означає бути живою, а не тінню минулого.
— Прогуляємося лісом, покупаємося в річці, провідаємо батьків, — умовляв він, щосили намагаючись підняти мені настрій.
У п’ятницю ввечері Богдан зустрів мене після роботи, і ми одразу вирушили на вокзал. Поїзд уже підходив, коли ми опинилися на пероні. Богдан побіг по квитки, а я залишилася чекати біля вагона.
Раптом до мене підійшла циганка. Її очі горіли, голос звучав упевнено й трохи таємниче:
— Матимеш близнюків у свій день народження.
Перш ніж я встигла щось сказати, жінка зникла, наче розтанула в повітрі, залишивши по собі лише тінь здивування й тривоги.
За хвилину до мене підійшов Богдан.
— Що з тобою? Ти вся тремтиш.
— Нічого. Просто здалося. Ти взяв квитки?
— Так, ходімо до вагона.
Циганка не йшла мені з думок. Думки кружляли, мов осіннє листя на вітрі. Коли поїзд рушив, я набралася сміливості й запитала:
— Богдане, ти бачив циганку, коли підходив до мене?
— Ні, нікого не було, — твердо відповів він.
— Може, мені й справді здалося, — пробурмотіла я, намагаючись переконати в цьому й себе.
У селі стало легше. Свіже повітря, затишний будиночок, турбота старших — усе це поволі почало допомагати. Уперше за багато місяців мені наснився дивний сон: я тримала в руках дві великі рибини.
Уранці я не одразу зрозуміла значення цього образу, але за сніданком запитала в свекрухи:
— Ганно Петрівно, до чого сниться риба? Мені наснилося, що я тримаю дві.
— До поповнення у сім’ї, донечко! — радісно вигукнула вона.
— Та ну, не вигадуйте, — спробувала відмахнутися я.
— Скоро онуків мені подаруєш, — усміхалася Ганна Петрівна, явно вірячи у свої слова.
— Ви вірите снам? — усе ще сумнівалася я.
— Віриш чи ні — риба завжди сниться до поповнення у сім’ї. Це прикмета, — упевнено відповіла вона.
За місяць у мене був перший дзвіночок. Спочатку я не звернула уваги — утома, зміна клімату. Але за кілька днів відчула слабкість і нудоту.
Спогади про минуле спалахнули, але тепер — із новою надією. Я купила тест в аптеці, повернулася додому і, не роздягаючись, пішла до ванної. Дві смужки. Чіткі, ясні, безсумнівні.
Вибігши, я зіткнулася з Богданом, який щойно увійшов до квартири.
— Богдане! Я впри надії!
— Я так радий. Я тебе кохаю, — зізнався він, обійняв мене й поцілував.
Тієї ночі я засинала в обіймах коханого, щаслива й упевнена, що все буде інакше. І справді — усе пішло по-іншому.
На прийомі спеціаліст підтвердила усе і додала важливу деталь:
— У вас буде двійня.
— Двійня? — не повірила я своїм вухам.
— Так, — усміхнулася вона.
Це був знак. Знак, що життя не закінчене. Що все можна подолати. Що є місце для другого шансу.
Усі було в нормі. Спеціаліст лише порадила лягти на збереження в останній місяць, щоб мінімізувати ризики. Але я почувалася чудово.
І коли настав мій день народження, у залі пролунали перші крики — гучні, здорові, сповнені життя.
Два хлопчики, схожі на свого батька, з’явилися на світ саме цього дня.
І ось, сьогодні, на ґанку, стояв той самий щасливий тато з величезними синіми кульками, букетом квітів і подарунками для медперсоналу.
Я поглянула і сльози мені пішли рікою. Яке ж це все таки щастя. Під вікнами із кульками стояв мій чоловік Богдан чекав на мене, на своїх синів.
Головна картинка ілюстративна.
