Хто сумлінно працює шість днів на тиждень, зрозуміє мої емоції, коли вранці єдиного вихідного дня лунає настирливий дзвінок у двері.
Ще остаточно не прокинувшись, я чомусь насамперед подумав про негаразди з сантехнікою і побіг до кранів перевірити, де тече. У ванній та на кухні було сухо, отже, дзвонили не сусіди знизу, яких я півроку тому затопив.
Дверний дзвінок не замовкає, покірно бреду до замка, і, відкривши, бачу спочатку кілька валіз перед входом, а за ними – якихось людей.
— Паша, ніколи б тебе на вулиці не впізнала!
Сумнівний комплімент від жінки похилого віку пролунав несподівано. Я намагаюся згадати, хто б це мене «не впізнав».
– Вимахав як, правду батько казав – богатир!
Тепер уважно дивлюся на супутника жінки, котрий радісно мені посміхається і простягає руку. За ними маячить голова хлопця, він, дякувати Богові, не додає мені «ребусів» своєю реплікою. Але знову звучить жінка:
– Ну, що ж ти нас на порозі тримаєш, пішли до хати!
— Вибачте, що означає «пішли»?
— Ой, ти що, не впізнав дядька Вітю? А я тебе ще ось такого няньчила! Ну, Сергія (жест у бік хлопця) ти точно не пам’ятаєш, це твій троюрідний брат, Він потрапив до інституту у ваше місто, а жити ніде. От і вирішили – до тебе. Ми йому потім розкладачку купимо, то все буде нормально. Гостинців тобі привезли! А що, батько не дзвонив?
— Ні, не дзвонив…
— Ну й добре, мабуть, забув, ми й без нього розберемося, адже не чужі!
— У сенсі «розберемося»? Ви що хочете до мене студента підселити?
— Ну чому підселити, просто наглядатимеш за ним, знаєш, як воно в незнайомому місті з незвички!
— Ні за ким я наглядати не буду, і тулитися в квартирі на двадцять квадратів з розкладачкою теж не збираюся, тим більше, що сюди постійно приходить моя наречена, як ви уявляєте наше з нею спілкування поруч із троюрідним братом на розкладачці?
— Договоріться якось…
— Я не хочу якось. Для студентів є гуртожитки, я сам через це пройшов. Сергія влаштовуйте туди. А містом я йому підкажу, що треба.
— Ні, це не варіант!
Родичі починали явно нервувати, намагаючись просунути валізи до квартири, але натрапляючи на мене. Я зрозумів – якщо баули перетнуть “кордон” моєї квартири, назад їх виштовхати буде набагато складніше. Запропонував родичам почекати п’ять хвилин, щоби я міг зібратись супроводити їх до гуртожитку інституту, куди пішов вчитись брат.
За хвилину зникли й родичі з їхніми валізами, наговоривши мені купу “приємностей”.
Зателефонувавши батькам, спитав, що це було? Мама просто так відповіла: «Тьотя Катя спитала, а ми й погодились. ти їх прилаштував?».
Дізнавшись про нашу розмову, мама засмутилася, і теж дорікнула мені в тому, що «не по-родинному» вчинив.
Можливо, каюся (дуже глибоко в душі), але з полегшенням розумію, що тепер у моїй квартирі не буде п’ять років стояти вночі скрип пружин розкладачки та сопіння троюрідного брата.
Головна картинка – pexels.
