Записатися в цю Міжнародну організацію і стати доброволицею в гуманітарну місію мене спонукали сімейні обставини. Ще вчора ми святкували моє 35-річчя, і я в думках підбивала підсумок свого життя та зробила для себе втішний висновок: успішна лікарка в приватній клініці нашого друга Андрія, щаслива дружина підприємця Віталія та мама дев’ятирічної Алінки. А вже сьогодні я зіткнулася з серйозною проблемою. Щоправда, і раніше не все нам так легко вдавалося за цей десяток років подружнього життя, але всі зусилля були того варті.

Я вийшла заміж за успішного хлопця – власника СТО, стала працювати в державній лікарні. Мій колишній однокурсник і наш спільний з Віталієм друг Андрій засновував власну клініку і попросив у мого чоловіка грошей на придбання апаратури. Віталій йому не відмовив. Андрій, звісно, повернув борг і в знак віддяки взяв мене на роботу.

Чоловік ніколи не розповідав мені про проблеми на роботі, та я ніколи й не запитувала. Як щось потрібно було, ставила його перед фактом. Він ніколи не відмовляв мені ні в потребах, ні в забаганках. Я думала, що так триватиме завжди. Та коли я з поштової скриньки дістала лист із банку і ознайомилася зі змістом, то була вкрай збентежена. «Яка позика? Навіщо аж така сума? Квартира в заставі? Цього ще не вистачало».

– Мені ж треба якось бізнес рятувати, – виправдовувався Віталій, – ти ж тільки знаєш: дай гроші, дай на це, дай на те. А звідки, тебе не цікавить.

– Але ж ми на дорогий курорт збиралися. А тут щомісячні внески майже непідйомні.

– А ти попроси гроші в Андрія. Я ж його виручив кілька років тому.

– Ну знаєш, по-перше, він віддав, по-друге, мене взяв на роботу на немалу зарплату. Та не хочу я його добротою користуватися.

І все-таки я попросила Андрія підсобити нам грошима, але несподівано для себе почула відмову, мовляв, вільних коштів у нього наразі нема. Я не повірила, ще й засмутилася та вирішила економити, на чому тільки зможу. Але справи на роботі в чоловіка не покращувалися, на сплату йшла вся моя зарплата, а Віталій з роботи не тільки нічого не приносив, а й не гасив відсотки. Йшло до того, що нас можуть попросити звільнити квартиру. Треба було щось терміново робити, і я вхопилася за одну ідею.

На роботі моя співробітниця Ніна, таємна поклонниця мого чоловіка(я про це давно здогадалася, але виду не подавала), непомітно підсунула мені оголошення про гуманітарну місію й набір в організацію «Лікарі без кордонів». Всього за пів року колеги там заробляли немалі кошти.

Як не дивно, Віталій не заперечував, щоб я поїхала, з донечкою обіцяв самостійно справлятися. Але Андрій відмовився підписати мою заяву на звільнення, запевняв, що я чиню необдумано, договорився до того, що я можу втратити сім’ю, бо не такий вже святий мій Віталій, та я не стала більше його слухати, про що потім гірко пожаліла.

Я не ризикнула укласти контракт на довше, ніж на три місяці, бо не змогла б так довго бути без Алінки. До того ж під час телефонної розмови донечка то весело щебетала про якийсь відпочинок на морі, то під час відеозв’язку виглядала засмученою, і складалося враження: Віталій ніби щось приховує і не договорює.

Я поверталася, не попередивши чоловіка про свій приїзд. Мав бути для нього сюрприз, а, насправді, чекав мене. У квартирі не було ні чоловікових, ні доньчиних речей. Телефон його не відповідав. Тож я помчала до нього на роботу. Секретарка повідомила: СТО продано, на станції – новий власник.

Сподіваючись щось дізнатися від Андрія, я набрала його номер. Від почутого я оторопіла.

– Дивно, що Віталій десь подівся з дитиною, а позавчора Ніна терміново звільнилася. Це збіг, чи ці двоє щось одне задумали? Сходи до Ніниної мами, поцікався, де донька. Ви ж нібито подруги з нею.

– З такою подругою і недругів не треба, – відповіла я, відчувши, звідки дме вітер.

Раїса Гнатівна, Нінина мама, двері відчинила, але впускати мене в квартиру наміру не мала. Почувши знайомі голоси, я голосно покликала:

– Алінко, донечко, я тут?

– Ма-а, – радісно вигукнула донька і вибігла мені назустріч.

Виглянули з кімнати Ніна і Віталій, здивувалися, що я так швидко приїхала.

– Ти ж мала ще три місяці працювати, щоб наші зобовʼязання повністю погасити.

– Сам погасиш за рахунок коштів від продажу станції.

– Ти вже про це знаєш? – здивувався чи вдав здивованого Віталій.

– Щось знаю, про щось тільки здогадуюся, а щось обов’язково зроблю, тобто розлучуся з тобою.

У мене не було ні сил, ні бажання боротися за квартиру, тож я просто орендувала житло, де проживаємо з дочкою, поновилася на попередній роботі в клініці Андрія. Нещодавно мені написав колега, з яким ми працювали в міжнародній організації. Він також уже розлучений. Можливо, в нас із ним буде спільне щасливе майбутнє. Головне, ніколи не здаватися і довіряти вірним друзям.