Ще вчора я сина водила за руку в садочок, а сьогодні він мене просить переночувати у подруги, бо йому «дуже сильно треба».
Спочатку таке прохання мене розсмішило, але я пішла до Лариси, посміялися, про життя поговорили, молодість згадали.
– А ти уяви, Ірино, що він у тебе скоро жениться і невістку до хати приведе,- каже подруга.
– Та яке? Йому ж лише двадцять чотири, – махнула я рукою.
– Ну, двадцять чотири, а Дмитру твоєму хіба не двадцять один було?
– Що ти рівняєш наше покоління і їхнє?, – кажу їй, – тепер женяться під сорок і все встигають.
Мені б тоді задуматися чи за язик вкуситися…
Я завжди вважала себе розсудливою жінкою. Можливо, трохи консервативною, але справедливою. Мій єдиний син, Денис, був моєю гордістю. Вихований, уважний, з гарною освітою та перспективною роботою.
Я думала про його майбутнє і про жінку, яка має бути біля нього. Тому я йому й розповідала про те, як може жінка вчинити, коли дуже сильно хоче заміж.
Приклад у нього був перед очима.
Так, я.
Була в моєму житті історія великого кохання, хлопець поїхав на сезон заробити на весілля і там так і лишився. Замість нашого весілля, він справив з іншою, а потім виявилося, що та дівчина вже має дитину від когось.
Для мене це був знак того, що заради гарного чоловіка, деякі жінки готові приховувати минуле, а порядні чоловіки, яким я вважала моє перше кохання, не можуть дати задню, бо дуже порядні.
Коли я бачила. Яким хорошим росте мій син, то думала про те, чи не трапиться на його шляху така?
Та, що наробили справ у юності чи просто мали невдалий шлюб, а потім шукає «спонсора» чи, як тепер кажуть, «готового батька» для своєї дитини. Чому мій син, який працював як віл, має заробляти на чужу дитину? Це несправедливо. «Мамо, та що ти таке кажеш, ніби всі дівчата погані?» — усміхався він, цілуючи мене в щоку після кожної такої розмови.
Я саме збиралася спати, відчуваючи якусь дивну тривогу, коли Денис повернувся додому. Він сів у темній кухні, не вмикаючи світло.
— Сину, що трапилося? — запитала я.
Він помовчав, здавалося, цілу вічність, а потім із таким рішучим стуком присунув табуретку, що я аж здригнулася:
— Мамо, сідай, треба поговорити.
Я сіла навпроти, відчуваючи, як стискається серце.
— Ти закохався в жінку з дитиною?, — прошепотіла я.
— Як ти здогадалася?, — спитав він, а я закрила обличчя руками.
Одразу спала на думку та розмова з подругою, «накаркала», називається.
— Не знаю, що й робити, син мій нарешті закохався. Не знаю, хто вона, не бачила, але відчуваю, серйозно захопився. І ось що дивно, раніше, коли у Дениса з’являлася дівчина, то він мене одразу з дому намагався сплавити. То до сестри запропонує поїхати, то на дачу відвезе. А тут все якось інакше. Ходить мій син, усміхається, ночує вдома, але хвилююсь я за нього! — ділилася я наступного дня із подругою Ларисою.
Ми сиділи у неї на кухні, пили чай із цукерками. Розмова, звичайно, зайшла про дорослих дітей.
— Та що ти переживаєш, твій Денис добрий хлопець. Був би Григорій, порадів би, який син у нього виріс, — Лариса махнула рукою, згадуючи мого покійного чоловіка. — Про себе краще думай, адже ти ще зовсім молода жінка! Хорошого ти, Ірино, сина виховала.
— Ось саме, що хорошого, тільки кому він дістанеться? Душа не на місці, як тільки уявлю. Дівчата зараз знаєш які? Окрутять мого хлопчика тільки так, а йому потім розбирайся! Або ще гірше — з дитиною попадеться. Про дитину спочатку не скаже, замутить, закрутить, а коли закохається – прикинеться, що нібито її обдурили, образили. І хай би сама розбиралася, так ні, це моєму синочку доведеться все життя на її помилку юності заробляти, чужу дитину ростити. Як уявляю все це, так не повіриш, Ларисо, вже терпіти не можу.
Я попросила його познайомити з нею, кажу, що як мати відчуваю, що є в нього хтось. Так він став серйозним, почервонів, хвилюючись так навколо мене ходить, а потім пообіцяв, що обов’язково познайомить. От я тепер і переживаю, не знаю чого чекати.
І ось син зізнається, мій найкращий у світі син каже мені, що все так, як я боялася.
— Ні, мамо, тут не лише про дитину. Я повівся як негідник, мамо.
— Ти?
— Так, я кинув дівчину. Яка чекала від мене дитину.
— Сину, не може бути, — я не могла повірити, що мій син таке каже.
— Пам’ятаєш, два роки тому я на практику їздив кілька разів? Я там з дівчиною познайомився, з Інною. Ми зустрічалися, вона на мене чекала, а потім у нас об’єкт забрали, ну я і не поїхав. Потім запрацювався, та й взагалі я тоді одружуватися не збирався. Вона подзвонила, а я їй — все, закінчилися наші відрядження. А сам я її згадував, але думав — пішло та й пішло. Я поводився як останній боягуз.
Він відвів погляд, стискаючи мою руку.
— І тут раптом зустрів. Я її ледь не збив на переході, впізнав! А вона — з дівчинкою! Мамо, це була маленька копія мене! Вона мене тут же обманула, сказала, що це не моя дочка, але я бачу, мамо, що моя! Ось я негідник! Я її переконав тест зробити на батьківство, просив почати все з початку, поки вона мене не пробачила. Це моя дочка, у нас донька, мамо, і ми з Інною подали заяву до РАЦСу!
Я сиділа, як громом вражена. «Моя дочка», «онука»… А як же мої принципи? Це ж мій син сам собі приніс той самий «причеп», від якого я його так старанно застерігала. Тільки «причеп» виявився його рідною кров’ю. Усе моє обурення зникло, на його місці залишився лише шок і дивне, несміливе відчуття радості. Я — бабуся?
— Синку, я дуже за вас рада і треба вже нам познайомитися.
— В неділю чекай гостей.
Інна виявилася доброю дівчиною, я їй така вдячна, що вона зважилася на дитину, адже маленька Евеліна — то моя радість, то така моя любов, що я не знаю, як в моєму серці поміщається. Не можу й подумати, що її могло б не бути.
Ось так буває, що доля тицяє носом, але я не проти. Головне аби всі були здорові. Хіба не так?
