Їхала я в світи з надією, що зароблю синові на квартиру, машину, буду няньчити онуків. Син вже вчився і я мріяла, що він приведе невістку в свою квартиру, як вони мені будуть дякувати, а з часом і я буду з ними жити, але це буде дуже не скоро.
На чужині я й дізналася, що син заручився і всі вже готувалися до весілля. Гарна була наречена, дуже гарна, я аж не знала, чому вона мого Ромчика вибрала, але лиш би були щасливі.
Їхала я до них на весілля та везла пристойну суму грошей, щоб мали на перший внесок за квартиру. Але не судилося мені погуляти на весіллі – в автопригоді всі відбулися подряпинами, а от мій син…
Всі гроші я витратила на пишні поминки та пам’ятник, не бачила світу за сльозами, але не бачила я й красуні-нареченої.
От так вона його любила, що й провести не захотіла. Що ж з такої хотіти, буде жити собі веселенько з іншим, а мого сина й не згадає…
Запеклося мені те всередині, що й раділа я, що син з нею життя не зв’язав, бо он яка вона виявилася.
В квартиру я більше не заходила, не могла дивитися на речі сина, на його фотографії, попросила маму доглядати за пам’ятником і вернулася в Італію.
Жила одним днем, висилала родичам гроші, всім, хто того потребував. На наступний раз їхала, коли мами не стало і так само додому не заходила, не могла. Перебула в мами ті дні і знову подалася в світи.
Двадцять років пролетіли, як мить і я вже не маю тієї охоти до життя за кордоном і от надумала, що пора вернутися додому, а як мені не піде, то назад поїду.
Переклала речі через поріг квартири і подалася до сина, купивши великий букет квітів. Якраз двадцять років, як його не стало і я їхала під цю дату.
Все так змінилося за стільки часу і ледве я його знайшла та й то не думала, що там, бо якісь люди стояли. Я підійшла ближче і впізнала пам’ятник і лиш здивувалася, чого чужі люди аж біля мого сина стоять.
– Дозвольте пройти, – не дуже гречно сказала я і оніміла, бо на мій голос обернулася жінка і я впізнала її, хай і змінилася, але краса нікуди не ділася, – Оленко?
Вже всі на мене обернулися і я мало не впала – на мене дивився мій син! Та ямочка на бороді, ті очі, мій ніс!
– Як же? Як же так?
– Заспокойтеся, я вас не могла знайти ніде от і не сказала, що була при надії. Думала вам Роман сказав. А ви не захотіли мене підтримати…
– Та якби я знала, якби я знала!
Господи, якби я знала, що є моя кровиночка на цім світі, то як би я інакше прожила своє життя! Двадцять років я не мала приводу для радості і не шукала того приводу, бо життя для мене зупинилося. Якби я тоді поговорила з Оленкою, якби не вкоренилася в думці щодо неї, то я б небо прихилила для свого онука!
Звичайно, що я всіх запросила до себе, вперше мені не було гірко заходити до квартири, де був мій син, адже туди прийшов мій онук!
Оленка другий раз вийшла заміж і чоловік зрозумів її бажання аби Петро знав свого батька хай так.
Тепер я вже точно нікуди не поїду, хіба заробити правнукам на квартиру. Тепер моя квартира весела, бо поруч з синовими фото стоять фото мого онука від маленького аж дотепер.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
