Час пік. Натискаючи один на одного, люди втискалися в маршрутку. Накрапав дощ… З двома важкими сумками Маруся ледве впхалася в автобус.
Усі стояли тісно – наче мішки з картоплею. І ось, коли автобус різко загальмував, студентки поруч гучно гепнулися на Марусю.
– Триматися не вмієте?! – гримнула вона.
– Пробачте, випадково, – озвалася одна з дівчат.
Та Марусю це не заспокоїло. Вона виплеснула на дівчат і всю молодь потік нарікань: і такі вони, і сякі…
– Бабусю, щось мені здається, ви ніколи не були молодою, – мовила та, що вибачалася. – Не носили коротких спідниць, не закохувалися, не сміялися. З пелюшок були сердитою пенсіонеркою.
Дівчата дружно пирснули сміхом. Щойно вони терпіли її уїдливі слова, а тепер радісно тріумфували.
Маруся різко замовкла. Вона ще не пенсіонерка. Просто так виглядає…
На своїй зупинці вона ледве витягла сумки. Жалість до себе накотила хвилею, аж очі защипало. Слова дівчини боляче зачепили. Удома вона грюкнула сумками об підлогу біля порога.
– Ваню, – гукнула чоловікові, – занеси це на кухню.
– Зажди, зараз чоловік по телевізору говорить. О, як правильно каже… Пора про людей подумати, – відповів Іван, не відриваючи очей від екрана.
– А про мене коли подумаєш? – спалахнула Маруся.
– Мамо, чого кричиш? – визирнула з кімнати Наталка.
– Скажи своєму, хай сумки занесе.
– Тарас спить.
– Набігався за роботою?
– Та годі тобі. Шукає він, шукає…
– Що чоловік, що зять – не чоловіки, а… – буркнула Маруся, тягнучи сумки на кухню.
Розбираючи продукти, вона не могла позбутися думок про слова дівчини.
Як це вона не кохала? Кохала! Пірнула за Іваном у річку, хоч і не вміла плавати. Був він тоді першим парубком на селі – хто ж знав, що ледарем виявиться? І красунею була в молодості. Коса її – заглядання. А тепер – лише хімічна завивка на голові.
І спідниці носила, ще й які! Батько лаявся, що коліна видно. Виходила з дому в довгій сукні, а перед танцями у подруги перевдягалася в коротшу.
Усе життя Маруся піклувалася про Івана. Сама винна – привчила. А він розлінився. На роботі довго не затримується, бо «важко». На дачу не заманиш. Зате перед телевізором – як прикутий. Нічого в дім не приносить. Якби не батьки, жили б у тісній малосімейці.
Донькою вона пишалася. Усе для неї – найкраще. Вивчила на медсестру. Але Наталка скаржиться на роботу, наче вагони тягає. А зять, Тарас, той ще подарунок. Пів року роботи шукає: на малу зарплату не хоче, а велику не пропонують. Дочка тягне сім’ю на свою платню. І Маруся допомагає.
Так і живе – для чоловіка, для дочки, а тепер і для зятя. Своє життя відкладає на потім. Не помічає, як роки минають. А якби її не назвали пенсіонеркою…
– Що на вечерю? – спитав Іван. – Хочеться чогось смачного.
Це стало останньою краплею. Маруся не знала, за що вхопитися, щоб виплеснути гнів. Очі впали на надщерблену чашку – червону, в білі горошини, стару й незграбну. Як її життя. У пориві вона кинула її в смітник. Слідом полетіли інші надбиті чашки, тріснуті тарілки, склянка.
У серванті стояв неторканий посуд. Збирала його роками… Кому потрібен той кришталь, старовинні сервізи, склянки з «позолотою»?
Коли з них пити? У якому світі?
– Ти що, здуріла? – закричав Іван, побачивши купу посуду в смітнику.
– Їстимеш із нового!
– Я тобі що, пан?
– Сказала б я, хто ти… Не заважай.
Від криків прокинувся Тарас. Спитав, що сталося, але один погляд тещі – і його наче вітром здуло.
Сім’я пішла спати, а Маруся сиділа на кухні з холодною чашкою чаю. «Живу неправильно…»
Дівчина в автобусі мала рацію. Вона не жінка, а загнана коняка. Руки потріскалися – на городі без рукавичок працює. Крем собі шкодує. До перукарні ходить, коли вже геть край. А колись, дівкою, і собі, і подругам красу наводила.
Вилила чай. Сполоснула чашку. Витерла сльозу.
– На дачу їдеш? – спитав зранку Іван. – Субота ж, у маршрутці тісно буде.
– Нікуди не їду. Є справи.
– Які? Капусту вже зрізати пора. Квасити.
– Треба – їдь і квась. Тарас допоможе.
Іван ошелешено глянув на дружину. А Маруся рушила до дверей.
– А сніданок? – кинув услід.
Вона йшла вулицею, думаючи: час наводити лад.
Біля магазину одягу глянула на своє відображення у вітрині. Ні, спершу треба позбутися завивки. Пішла до найближчої перукарні.
– У вас густе волосся, навіщо його псуєте? – спитала молода перукарка. – Що робимо?
– Щось… гарне. На ваш смак.
– Сивину зробимо стильною. Підберемо колір, укоротимо. Вам пасуватиме. Ви схожі на мою маму – я їй модні зачіски роблю.
– Ваша мама, мабуть, молодша.
– Я пізня дитина. Мама на пенсії, але любить бути гарною. То експериментуємо?
– Давай. І брови трохи підправ, – Маруся відчувала, як сміливість прокидається.
Минуло чимало часу. Вона заплющила очі від подиву. З дзеркала дивилася інша жінка – молодша, з новим відтінком волосся, короткою стильною стрижкою. Тільки одяг не пасував.
Перукарка усміхнулася:
– Подобається?
– Дуже! Яка ви молодець… Дякую!
Згодом оновився і гардероб.
Іван косо поглядав на дружину – що за зміни? Тарас не розумів, чому теща раптом стала іншою. Наталка прикидала, у скільки це обійшлося.
А Маруся не пояснювала. Їй це було не потрібно.
