— Мамо, ти не повіриш. Це просто… я не знаю, як це назвати! — Голос Романа був напружений, як струна, і відчувався надзвичайно стурбованим, навіть через телефонну слухавку. Мій син, мій єдиний, найкращий Роман. Його спокій був порушений, і я знала: причина завжди одна.

Я відклала важливі документи. Я сиділа у своєму робочому кабінеті, де панував ідеальний лад і розрахунок, і його проблеми одразу порушували мою гармонію.

— Романе, що сталося? Говори чітко. Це знову Дарина? Що вона цього разу утнула?

— Вона при надії. Знову, — він видихнув це слово, ніби це був тягар.

Мій внутрішній світ обурився.

— Що?! Ще одного?! Ти ж мені казав, що одного цілком достатньо! Як вона могла бути такою безвідповідальною? Вона не працює, сидить удома з тим малим, а ти ледве зводиш кінці з кінцями!

— Я їй так і сказав! Я подивився на неї, коли вона мені це повідомила, і прямо питаю: “Це що виходить — ще одного у дім аби не працювати і щоб я вас годував?” Я ледь стримався, щоб не висловити їй усе, що думаю!

— І що вона? — Мій голос став холодним і сталевим.

— Скривилася. Образилася, бачте. Пішла на кухню. Вона ж досі в тому своєму «декреті», розумієш? Нашій Оленці рік, вона ще не ходить у дитячий заклад. Значить, тепер двоє! Два тягарі! І я маю все це тягнути! Наші доходи зараз і так мізерні, мамо! Замовлень для нашої компанії стає менше!

— Правильно ти сказав! Це її провина! Вона що, не може порахувати, скільки грошей у сімейному бюджеті? Вона думає, що ти — банкомат, який постійно наповнюється? Це просто нахабство! Романе, ти маєш із нею серйозно поговорити. Це не життя, а руйнування твоїх перспектив. Ти ж мріяв про розвиток своєї справи!

Саме так почався мій новий раунд боротьби за єдиного сина, якого ця невістка, Дарина, вперто тягнула на дно.

Я ніколи не схвалювала вибір Романа. З першого дня знайомства Дарина здалася мені надто простою, надто розслабленою. Вона не мала тих амбіцій, тієї жилки, які я виховувала у своєму синові.

Він повинен був одружитися з дівчиною зі свого кола, яка б підтримувала його кар’єру, а не обтяжувала його своїми “жіночими” проблемами.

Коли народилася перша внучка, Оленка, я змирилася, хоча й з великим небажанням. «Ну добре, один. Це обов’язок», — думала я. Але вже тоді я бачила, як ця Дарина сіла йому на шию.

Вона пішла в декрет. Її попередня фірма, слава Богу, розвалилася, тому виходити їй було нікуди. І що вона робила? Вона цілими днями сиділа вдома. Звісно, дочка маленька, але хіба це привід перекладати всі хатні витрати, всі фінансові тягарі на Романа?

— Романе, ти маєш її організувати! — повчала я сина. — Хай вона знайде собі хоча б якийсь підробіток в інтернеті, щось робить!

Але Дарина завжди знаходила виправдання.

— Оленка забирає весь мій час. Я дуже втомлююся. Це ж не відпочинок, а робота 24/7, — казала вона мені одного разу, коли я прийшла навідатися до них.

— Втома? — Я ледь стрималася, щоб не посміятися. — Справжня втома — це коли ти, як Роман, працюєш, ведеш переговори, укладаєш угоди, а потім повертаєшся додому, де на тебе чекає, не побоюсь цього слова, помийка! А ти просто сидиш удома!

Жінка у домі всьому голова. Бардак у квартирі — винна Дарина. Бракує грошей на його чергове захоплення — винна Дарина. Сину набридли ті самі вечері — знову винна Дарина. І я завжди його підтримувала, бо бачила, що він — єдиний, хто дійсно вкладається у цю родину.

— Мамо, вона просто не розуміє. Я їй говорю: “Ми не можемо собі дозволити ці твої забаганки, я зараз рідше отримую замовлення”, — скаржився він мені. — А вона лише очима кліпає.

Він же в усьому собі відмовляв, щоб забезпечити цей її декретний «відпочинок»! Навіть мотоцикл собі не купив, все через неї.

І тут — друга вагітність.

Після тієї розмови Роман подзвонив мені знову.

— Мамо, вона, здається, налаштувалася на серйозний розлад. Сказала, що то буде хлопчик, щаслива така.

— Хоч би якийсь здоровий глузд у неї прокинувся! — Адже ж було єдине, правильне рішення в їхній ситуації.

Але я не вірила їй. Я знала, що вона шукає, як маніпулювати Романом, щоб він її пожалів.

Я вирішила її перевірити. Наступного дня я сама подзвонила їй.

— Дарино, ти була в лікаря? — Я говорила суворо, без зайвих емоцій.

Вона почала схлипувати.

— Я була. Хлопчик. Маленький такий вже й руки є.

— Що значить “ручки”? Ти думаєш, це гра? Ти зважувала наслідки? У вас немає грошей, Роману важко! Ти хочеш його фінансово знищити?

— Так, йому важко, Людмило Петрівно, але це лиш його слова.

— Ах, його слова! Ти можеш перетворити його життя на постійну боротьбу за виживання? Це не провина, Дарино, це безвідповідальність! Ти що, думаєш, що я не розумію чого ти прагнеш? Не працюєш уже рік, хочеш і далі сидіти не працюючи, так?

Ой. що б ми не казали. Навіть без фінансування її залишили, але у сім’ї з’явилась друга дитина — хлопчик. Із пологового вирішили не забирати принципово, а вона сама собі спокійна приїхала і до мене

— Людмило Петрівно, подивіться, який він красень!

Я лише зціпила зуби і видавила посмішку.

— Головне, щоб він ріс здоровим. І щоб ви розуміли, що тепер фінансова відповідальність зросла вдвічі. Ти маєш нарешті вийти з цього свого «декрету» і знайти роботу.

Але вона, звісно, і не думала виходити. У них почалося важке життя, як я і передбачала. Роман почав працювати ще більше, брався за будь-які, навіть найменші, замовлення.

Уже з друзями він увечері зустрітись не міг, уже про те, аби на вихідні за місто поїхати кудись. Уже й мови не було. Дарина ж, коли він її в чомусь дорікав — у безладі, у відсутності нових страв, у нестачі грошей, — просто не звертала на нього уваги.

— Я — щаслива мати двох дітей! Це головне! — відповіла вона мені якось, коли я знову спробувала її напоумити.

— Щастя? Твоє щастя побудоване на спині мого сина! Ти його виснажуєш!

Але вона мене не чула. Вона повністю поглинута своїми дітьми.

Я спостерігала за ними. З одного боку, цей другий онук, хлопчик, здавався просто дивом. Він був спокійним і не створював матері зайвого клопоту.

Але мене це не переконувало. Я бачила, як Роман втрачає життєві сили, як він стає виснаженим. Його успіхи на роботі зникли, його амбіції почали згасати. А все через цю жінку, яка сидить удома і робить вигляд, що вона — мати-героїня.

— Мамо, я так тобі вдячний! — сказав їй якось старший син, Оленка, обіймаючи її. — Це ти народила мене?

— Звісно, мій солодкий.

Мене від цих сцен нудило. Вона виховує в них почуття, ніби вона — єдина рятівниця. Вона їх прив’язує до себе, щоб Роман не міг її покинути! Вона думає, що цими дітьми вона його утримує!

Одного разу, коли Роман був у відрядженні, я прийшла до них. У квартирі, звісно, панував легкий безлад. Але це було не головне. Головне — її філософія.

— Дарино, ти можеш, поки Роман далеко, хоча б замислитися про своє майбутнє? Та знайди ти роботу. Старшому вже аж три роки. Ти хочеш бути тягарем усе життя?

— Людмило Петрівно, я не тягар. Я — мати. Моє майбутнє — це мої діти. Я буду їх виховувати. А Роман впорається. Він же чоловік.

— Він чоловік, якого ти використовуєш! — Я сказала це прямо, дивлячись їй у вічі.

Вона, на диво, не заплакала. Вона лише посміхнулася якоюсь дивною, спокійною посмішкою.

— Він тато. У нас сім’я. І все було б добре, якби ви хоч раз не налаштовували сина проти нас трьох. Чого ви хочете досягти? Поясніть?

Ця самовпевненість мене просто виводила з себе. Вона впевнена у своїй безкарності.

Я дивлюся на свого сина. Він — найкращий, він гідний кращої долі, кращої дружини. Він повинен був будувати блискучу кар’єру, подорожувати, а не працювати в поті чола, щоб забезпечити цю безвідповідальну родину.

А тепер він має двох дітей, не має вільного часу і вже не може відпочити по-людськи, бо його обплутала ця жінка.

І вона ще має нахабство дивитися мені у вічі, знаючи, що вона наробила! Щей мене винною робить, бач, яка?

Син працює, а вона “щаслива мати”. Хіба ж це справедливо?

Головна картинка ілюстративна.