– Завтра о десятій годині у нотаріуса. Паспорт не забудь, і, будь ласка, перевір, щоб він не лежав у кишені тієї куртки, яку ти в хімчистку здав.
Оксана говорила, не підводячи голови від ноутбука. Екран світився блакитнуватим світлом, відбиваючись у її окулярах. На кухонному столі, заваленому роздруківками планувань, попередніми угодами та рекламними буклетами житлового комплексу в передмісті Києва, стояла наполовину охолола чашка з кавою.
Повітря в маленькій орендованій однокімнатній квартирі було задушливим, просякнутим запахом смаженої цибулі від сусідів і нервовою напругою, яка висіла тут останні два тижні.
Віталій сидів навпроти. Він крутив у пальцях чайну ложку, методично, з якоюсь упертою наполегливістю згинаючи й розгинаючи тонкий метал. Його погляд бігав по кухні: від магнітика на холодильнику до тріщини на стелі, звідти – на годинник, і знову на свої руки.
Він був схожий на школяра, який знає, що в щоденнику двійка, а батько вже готовий серйозно поговорити, хоча Оксана його навіть не розпитувала про щось неприємне.
– Оксано, – він відкашлявся, прочищаючи горло. Звук вийшов жалюгідним, приглушеним. – Слухай, щодо завтра…
Оксана нарешті відірвалася від екрана. Вона зняла окуляри й потерла перенісся. Втома навалилася миттєво. Збір документів, перевірка чистоти угоди, нескінченні дзвінки рієлтору – все це лежало на ній. Віталій просто кивав і підписував, де скажуть.
– Що «щодо завтра»? – запитала вона рівним тоном, у якому вже починало дзвенити роздратування. – Віталію, не починай. Ми домовилися. Продавець чекає, завдаток вносимо завтра. Якщо ти знову почнеш скаржитися, що район не той чи поверх високий, я просто не витримаю цієї розмови.
– Та ні, поверх нормальний, – Віталій відклав зігнуту ложку й зчепив пальці в замок. – Просто… Може, ми поспішили? Ну, з кредитом цим. Час зараз нестабільний, ставки змінюються… Може, почекаємо трохи? Півроку?
Оксана завмерла на мить. Вона повільно закрила кришку ноутбука. Клацання пролунало в тиші кухні різко й виразно.
– Півроку? – перепитала вона, дивлячись йому прямо в очі. – Віталію, ми відкладали роки. Ми живемо в крихітній квартирі, де чутно, як сусід зверху ходить. Ціни зростають щомісяця. Які півроку? Що трапилося?
Віталій шумно видихнув, ніби збирався з духом. Він поліз у кишеню домашніх штанів, дістав телефон, увімкнув екран, подивився на нього, вимкнув і поклав на стіл екраном униз.
– Світлана дзвонила. Годину тому, поки ти в душі була.
Оксана відкинулася на спинку жорсткого стільця. Ну звісно. Світлана. Колишня дружина й мати його синів. Будь-яка розмова, що починалася з «Світлана дзвонила», означала витрату грошей, часу чи нервів. Зазвичай усього одразу.
– І що в неї сталося цього разу? – Оксана схрестила руки. – Знову щось у квартирі поламалося? Чи в старшого кросівки зносилися, і потрібні саме фірмові?
– Не жартуй, – буркнув Віталій, але відразу пом’якшив тон, помітивши її серйозний погляд. – Там усе серйозно. У хлопців імунітет слабкий. Лікар сказав, їм потрібне морське повітря. Терміново. Інакше постійні застуди, проблеми з диханням… Ти ж знаєш, яка екологія в місті.
– В Одесу квитки недорогі, – знизала плечима Оксана. – Потяг, плацкарт, приватний сектор. На фрукти вистачить. У чому проблема? Аліменти ти платиш регулярно, навіть більше, ніж призначено. Нехай везе.
Віталій скривився, ніби від кислого.
– Оксано, ну яка Одеса? Світлана каже, що їм потрібен вологий клімат. Щось особливе. Вона знайшла варіант… У Туреччині. Там якийсь готель з програмою оздоровлення, свіже повітря, харчування…
Оксана відчула, як усередині починає наростати холодне роздратування. Вона знала цей тон Віталія. Цей прохацький, винуватий, але водночас упертий тон людини, якій уже нав’язали чужу думку.
– Туреччина, – повільно повторила вона. – Готель для оздоровлення двох хлопчаків десяти й дванадцяти років. І скільки коштує цей відпочинок?
Віталій завагався. Він знову взяв ложку.
– Ну… там сезон, квитки недешеві… Плюс проживання, страховка… Коротше, вона порахувала, виходить немала сума. На трьох. На два тижні.
– Немала сума, – Оксана усміхнулася без радощі. – Рада за Світлану, якщо вона може собі це дозволити. Ми тут при чому? У нас завтра угода. Завдаток великий. Більша частина моїх заощаджень, частина твоїх. Усе пораховано точно.
Віталій підняв на неї очі. У них був страх, змішаний із якоюсь упевненістю.
– Оксано, у неї немає таких грошей. Ти ж знаєш, вона в школі працює.
– І що?
– Вона сказала… – Віталій ковтнув. – Вона сказала, що якщо я не допоможу з поїздкою, то вважатиме, що мені байдуже до здоров’я дітей. Що я обрав нове життя й комфорт.
– І? – Оксана нахилилася вперед. – Продовжуй. Я знаю, там було «або».
– Або вона забере їх далі від міста. До своєї мами, в село на Черкащині. І обмежить спілкування. Сказала, що змінить номери, видалить спільні чати, і я їх рідко бачитиму. Я не можу цього допустити, Оксано! Вони мої сини!
Він встав і почав ходити кухнею. Три кроки до холодильника, три назад.
– Вона не жартує! Вона вперта, коли йдеться про дітей. Вона дійсно обмежить контакти. А в мене крім них нікого рідного немає. Я не можуризикувати.
Оксана дивилася на чоловіка, що ходить. Вона бачила не партнера, з яким планувала майбутнє й квартиру в новобудові біля Києва, а людину, якутримають на короткому повідку. Але співчуття не було. Було тільки розчарування в цій слабкості.
– І тому ти пропонуєш… що? – запитала вона тихо.
Віталій зупинився. Він уперся руками в стіл, нахилившись до неї.
– Давай візьмемо із заощаджень. Будь ласка. Ту суму, яку вона просить. Ми відкладемо угоду. Підкопимо ще півроку, я візьму підробітки, буду вечорами таксувати, присягаюся! Ми повернемо ці гроші. Але зараз… зараз треба допомогти їй. Щоб вона заспокоїлася. Щоб хлопці відпочити. Квартира нікуди не дінеться, новобудови будуються постійно!
Він говорив швидко, переконуючи себе самого. Він вірив, що рятує дітей. А Оксана бачила, як він готовий віддати їхнє майбутнє, два роки економії, відмов від відпусток, від нових речей, заради примхи колишньої.
Оксана повільно встала. Стілець з неприємним скрипом від’їхав назад. Вона була нижча за Віталія, але зараз здавалося, що дивиться на нього зверху.
– Яка мені різниця, чого там хоче твоя колишня дружина?! Ти хоч розумієш, що ці гроші ми відкладали на кредиту, а не щоб вона з твоїми дітьми поїхала на курорт?! Нехай заробляє сама чи відкладає з аліментів, а не вимагає в тебе дедалі більше!
Віталій відсахнувся, ніби від несподіванки.
– Ти… як ти можеш? – прошепотів він, і обличчя його вкрилося плямами. – Це ж здоров’я дітей! Тобі гроші важливіші за людей!
– Мені важливіші мої зусилля! – відрізала Оксана, відчуваючи, як усередині все твердне. – Я працювала на кількох проєктах не для того, щоб Світлана викладала фото з відпочинку! Ти чуєш себе? «Вона забере, вона обмежить». Це тиск, Віталію! А ти погоджуєшся!
– Вона мати моїх дітей! – підвищив голос Віталій. – І вона має право просити кращого для них! А ти… ти просто егоїстка. Тримаєшся за гроші. У нас вони є! Чому я маю просити свої ж кошти?
– Свої? – Оксана примружилася. – Твоїх там менша частина. І то, якщо порахувати, скільки разів ми лагодили твою машину й оплачували твої старі борги.
– Ми сім’я! – Віталій стукнув долонею по столу. Папери підстрибнули, чашка з кавою захиталася. – У сім’ї бюджет спільний! І турботи спільні! Значить, і діти теж твої, хочеш ти того чи ні!
Оксана дивилася на пляму від кави, що повільно розпливалася по плану їхньої майбутньої квартири. Вона зрозуміла, що завтра угоди не буде. Нотаріус не дочекається.
– Ні, Віталію, – сказала вона холодним тоном. – Діти – твої. Колишня дружина – твоя. І проблеми – теж твої. А гроші на рахунку – це просто цифри, поки ти не вирішив їх витратити на чужі бажання.
Вона розвернулася й вийшла з кухні, залишивши його одного серед розкиданих буклетів із красивими картинками щасливого життя в новій квартирі, якого, здається, уже не буде.
Оксана не встигла дійти до спальні. Віталій наздогнав її в коридорі, торкнувшись плеча. Його пальці були вологі й тремтіли. Він розвернув Оксану до себе й показав екран смартфона. Яскравість була на максимумі, світло різало очі.
– Подивися! Просто подивися! – його голос зривався. – А ти подивися на них!
На фото були двоє хлопчиків. Вони сиділи на дивані в квартирі Світлани, на тлі старих шпалер. У обох були сумні обличчя, плечі опущені. Старший дивився в камеру похмуро, молодший тримав іграшку.
Знизу було повідомлення: «Тато нас не любить. Тато обрав нове життя. Прощавайтеся з морем, діти, ми нікуди не їдемо, бо татові шкода грошей».
Оксана відсторонила руку чоловіка.
– Ти серйозно, Віталію? – запитала вона, відчуваючи холодну втому. – Це ж постановка. Вона сказала їм посумувати для фото. Ти не бачиш?
– Бачиш сумних дітей, а думаєш про постановку? Світлана пише, що молодший засмучений уже другий день!
– Віталію, думай головою! Тобі сорок років! Ти реагуєш на маніпуляції. Це написано для тебе, щоб ти відчув провину й поспішив допомогти.
– Яке там маніпуляції?! – Віталій знову роздратувався. – Справа не в словах, справа в відпочинку! Світлана одна їх виховує, втомилася. Їй теж треба перепочити. А я можу допомогти. У нас є гроші! Ми купимо квартиру пізніше. А дитинство в них зараз!
Оксана притулилася спиною до стіни, схрестивши руки. Їй здавалося, що вона говорить із людиною, яка не чує аргументів.
– Гаразд, – сказала вона спокійно. – Припустимо, ми дамо ці гроші. Вони поїдуть, відпочинуть, Світлана викладе фото. Що далі, Віталію?
– Що «далі»? – не зрозумів він.
– Через півроку вона захоче машину. Скаже, що возити дітей у школу громадським транспортом незручно. І знову поставить умову. Що ти робитимеш? Знову прийдеш до мене? Знову скажеш «почекаємо з нашою квартирою»?
– Ти перебільшуєш! – відмахнувся Віталій, але очі забігали. – Машина їй не потрібна.
– Вона знайде, що попросити. Ремонт? Приватна школа? Нові речі? – Оксана підійшла ближче. – Ти вже показав, що готовий допомагати. Якщо заплатиш зараз, це триватиме постійно. Ми ніколи не купимо квартиру. Завжди знайдеться «важлива» причина.
– Ти просто скупа! – випалив Віталій. – Тобі шкода грошей на людей. Ти не любиш моїх дітей, бо вони не твої!
– Я не проти твоїх дітей, Віталію. Я проти того, ким ти стаєш після розмов із нею. Ти готовий поступитись нашими планами заради її бажань. Ти пам’ятаєш, чому розлучилися? Вона мала інші стосунки! А тепер ти фінансуєш її відпочинок за наш рахунок?
Віталій зблід. Згадка про минуле завжди його засмучувала. Він мовчав кілька секунд, важко дихаючи.
– Це неважливо, – прохрипів він нарешті. – Наші стосунки з нею – минуле. Але вона мати. І зараз просить допомоги. А ти… ти така розрахункова. Я думав, ти зрозумієш. У нас можуть бути свої діти… Ти б хотіла, щоб батько відмовив твоїй дитині в оздоровленні?
– Це не оздоровлення! – різко відповіла Оксана. – Це Туреччина! Люкс-відпустка! Не плутай! Якби потрібна була серйозна допомога, я б першою підтримала. Але це просто бажання!
– Для мене це важливо! – підвищив голос Віталій. – Якщо не допоможу, втрачу зв’язок із синами! Для мене це дуже боляче! А ти про іпотеку! Нехай чекає, ця квартира!
Він різко розвернувся й сильно стукнув долонею по стіні. Штукатурка трохи обсипалася.
– Коротше, – сказав він, не обертаючись. Голос став твердим. – Я чоловік у сім’ї. Я ці гроші заробляв разом із тобою. І я вирішую, куди витрачати свою частину. І навіть більше. Бо сім’я – це коли допомагають. Я візьму гроші. Завтра. І перекажу їй. А з квартирою розберемося пізніше.
Оксана дивилася на його спину. У цей момент у ній щось остаточно змінилося. Ілюзія партнерства розсипалася.
– Ти впевнений, Віталію? – запитала вона тихо. – Це твоє остаточне рішення?
– Так, – буркнув він. – І не роби сцен. Заробимо ще.
Він думав, що переміг. Що переконав її. Не бачив її очей. У них уже не було емоцій. Тільки холодний розрахунок.
Віталій розслабився. Плечі опустилися. Він пройшов на кухню, налив води й випив залпом. Для нього розмова закінчилася перемогою.
– Ну от і добре, – видихнув він. – Я знав, що ти зрозумієш. Оксано, правда, навіщо ми так розхвилювалися? Гроші заробимо. Зато хлопці відпочинуть, Світлана заспокоїться. А ми почекаємо до весни. Ціни, може, стабілізуються.
Він говорив швидко, намагаючись згладити напругу. Підійшов до столу, відсунув папери.
– Ти зараз перекажеш? – запитав діловито. – Краще відразу, поки банки працюють. Або скинь мені, я сам. Щоб вона бачила, що від тата.
Оксана мовчала. Вона сиділа нерухомо. У голові все прояснилося: Віталій вважає її ресурси своїм запасним варіантом.
– Так, ти правий, – тихо сказала вона. – Тягнути не можна.
Віталій усміхнувся з полегшенням.
– Люблю тебе, Оксано. Ти в мене найрозумніша. Я все поверну, з премій, підробітків…
Поки він говорив, Оксана взяла телефон. Пальці не тремтіли. Вона зайшла в банківське додаток. Ось вони – заощадження, заради яких вона економила на всьому.
Більша частина – її, від продажу бабусиного будинку в селі й премій. Менша – спільні.
– Ну що? – Віталій заглянув через плече.
– Усе гаразд, – сухо відповіла вона.
Вона обрала переказ на свій старий рахунок в іншому банку, до якого в нього не було доступу.
Ввела всю суму. До останньої гривні.
– Ти скільки переводиш? – насторожився Віталій. – Оксано, вистачить меншої суми.
– Я вирішила питання остаточно, – відповіла вона.
Натиснула підтвердження. Рахунок обнулився.
Вона поклала телефон.
– Усе.
– Чудово! – Віталій потер руки. – Зараз Світлані наберу. А чек скинь мені.
Він чекав повідомлення. Тиша.
– Оксано, ти куди перевела? Мені нічого не прийшло.
Оксана мовчала. Дивилася на нього спокійно.
– Гроші там, де їм безпечніше, Віталію.
– У сенсі? Ти Світлані безпосередньо? Ну гаразд.
Ні. Світлана не отримає нічого. І ти теж.
Віталій завмер.
– Що? Ти жартуєш? Ти натиснула!
Я перевела все. На свій особистий рахунок, – чітко сказала вона. – Наш спільний тепер порожній.
– Ти що зробила?! Поверни! Зараз!
– Це мої гроші, – спокійно відповіла Оксана. – Я врятувала їх від твоєї помилки.
– Ти не маєш права! – розходився Віталій. – Це спільні! Світлана обмежить спілкування! Ти зруйнувала все!
Він спробував узяти телефон, але Оксана відсторонилася.
– Не чіпай мене, – сказала тихо, але твердо. – А тепер слухай.
– Це спільні гроші! Половина моя!
Оксана дивилася спокійно.
– Твоя частина? Порахуймо. Твоя зарплата менша. Моя – більша. Оренда, продукти, твоя машина, подарунки дітям, твій новий телефон… Ти свою частину давно витратив. На цьому рахунку – мої гроші. Мої зусилля, моя спадщина. Я не дозволю їх витратити на чужі примхи.
Віталій зайшовся від обурення.
– Ти меркантильна! Я для тебе дармоїд? Я полички вішав, тебе зустрічав? Ти мені кожну дрібницю згадуватимеш? Я хотів сім’ю, а ти просто не хотіла бути сама!
– Я хотіла сім’ю з чоловіком, для якого я на першому місці. А не з людиною, яка живе минулим. Ти біжиш за її дзвінками, готовий пожертвувати нами. Іди до неї.
Віталій завмер.
– Що значить «іди»?
– Те й значить. Я подаю на розлучення. Завтра. Жити разом більше не буду. Договір оренди на мене. У тебе година зібрати речі й піти.
– Ти виганяєш мене? – очі Віталія розширилися. – Куди я піду?
– Мені байдуже. До мами, до друга. Або до Світлани. Скажи, що грошей немає, зате ти вільний і можеш бути з дітьми постійно. Безкоштовно.
Віталій стиснув пальці. Йому хотілося щось змінити, але він бачив її погляд – твердий.
– Ти пошкодуєш, – прохрипів він. – Залишишся сама зі своїми грошима!
– Удачі, – кивнула Оксана. – Шукай наступну з квартирою й путівками.
Телефон Віталія задзвонив. На екрані – фото Світлани.
Він здригнувся. Знав, чому дзвонить.
– Відповідай, – сказала Оксана. – Розкажи новину. Скажи, що грошей немає, зате ти вільний.
– Мовчи! – закричав він і скинув дзвінок.
Прийшло повідомлення: «Ну що? Чекаю. Діти не сплять. Якщо грошей не буде скоро, вважай, що зв’язок обмежений».
Він подивився на Оксану з розпачем.
– Це ти винна!
– Я відбираю ілюзії, Віталію. А дітей відбирає твоя нерішучість. Збирай речі.
Вона пішла до спальні, зачинивши двері. Віталій залишився серед паперів. Телефон дзвонив знову.
Він схопив буклет із морем, зім’яв і кинув у стіну. Потім узяв чашку й сильно поставив на підлогу – вона розлетілася, кава розлилася.
За дверима було тихо. Оксана сиділа на ліжку, дивлячись у вікно. Вона чула шум, але це її не турбувало. Це був звук із минулого життя.
У коридорі почувся шум валізи. Шлюб закінчився. Кожен отримав те, що заслужив: Оксана – свої гроші й свободу, Віталій – свої ілюзії й дзвінки, на які не зміг відповісти…
Головна картинка ілюстративна.
