Ранок був тихий. Я готувала сніданок для своїх хлопців, коли мій телефон завібрував на стільниці. Незнайомий номер, але я відчула дивне передчуття. Я відчинила повідомлення і мої руки на мить завмерли. Це був мій батько, якого я не бачила і не чула вже багато років.

— Привіт, Олено! Це тато. — Просте і незграбне вітання. — Скоро ж ваш Данилко йде до школи, так? Коли там лінійка? Я дуже хочу бути поруч, провести онука до першого класу.

Я відчула, як у мені підіймається хвиля гіркоти та здивування. Я відклала ніж і сіла за стіл. Мій чоловік, Богдан, побачив моє напружене обличчя і підійшов ближче.

— Що сталося, Оленко? Ти аж побіліла, — тихо запитав він.

Я простягнула йому телефон. Він пробіг очима текст і його брови зійшлися.

— Ну і нахабство! Після стількох років мовчання. Він навіть з днем народження Данилка жодного разу не привітав! — Богдан говорив тихо, але його голос бринів від обурення.

Я підвела погляд на нього.

— Яке право він має зараз втручатися в наше життя? Він захотів піти, і він пішов. І не просто пішов, а влаштував цілий «розпродаж» родинного майна. І тепер, коли у нас усе чудово, він раптом згадав, що у нього є онук?

Богдан сів поруч і взяв мене за руку.

— Напиши те, що ти думаєш. Будь чесною. Це твій батько, але ти нічого йому не винна.

Я почала набирати відповідь, і мої пальці літали по клавіатурі з неймовірною швидкістю.

— По-перше, — написала я, — лінійка відбудеться тоді, коли ми вирішимо. По-друге, Данилко має дідуся. Справжнього. Того, хто з ним і няньчився, і вчив, як поводитися справжньому чоловікові. Він навчив його поважати маму і бути чесним. Цей дідусь — не ти. І він буде поруч із нами.

Я подивилася на Богдана, який кивнув мені з гордістю.

— І по-третє, — додала я, — твій інтерес з’явився надто пізно. Ти зробив свій вибір багато років тому. Ми не потребуємо твого «відновлення стосунків». У нас усе добре.

Я натиснула «Надіслати». Це було не просто повідомлення, це був фінал довгої і складної глави. Я відчула, як незримий камінь впав мені з плечей.

— Як гадаєш, чому він раптом з’явився? — запитав Богдан.

— Мама дзвонила вчора, — відповіла я, — здається, у нього «фінансові труднощі».

— Зрозуміло. Коли фінансова підтримка закінчилася, прокинувся «батьківський інстинкт». Ну що ж, він отримав нашу відповідь.

Моє життя різко змінилося на останньому курсі університету. Я з головою була занурена в підготовку до дипломної роботи, коли дізналася, що мої батьки розлучаються. Це стало для мене цілковитою несподіванкою. Я не могла повірити, що їхні багаторічні стосунки можуть ось так розпастися. Але це виявилося правдою.

Батько знайшов нову жінку, значно молодшу за мене. Він називав це «справжнім, пізнім коханням».

— Олено, ти маєш це зрозуміти, — казав він мені під час нашої останньої розмови в батьківському домі, — з твоєю мамою ми просто прожили довгі роки за звичкою. А з Христиною я нарешті відчув себе живим, вона дарує мені світлі емоції.

Він пішов, але зробив це максимально непривабливо, розпочавши поділ майна, вимагаючи все до дрібниць. Мама, Ганна, була просто виснажена цими «майновими випробуваннями». Вона, побачивши, наскільки цинічним стало його поводження, просто махнула рукою на ці нервові процеси.

— Олено, я не хочу боротися за кожну тарілку, — сказала вона мені одного вечора по телефону, — я просто заберу свої речі. Я не можу більше дивитися на цю людину.

На той час я жила в однокімнатній квартирі, що дісталася мені у спадок від дідуся. Вона була невелика, але моя, і я цінувала свою незалежність.

— Мамо, навіть не обговорюй. Збирай речі й переїжджай до мене, — сказала я їй. — Потіснимося, це не страшно. Будемо жити разом.

Звісно, було тіснувато, і я звикла до того, що можу робити все на свій розсуд, але я й словом не нарікала. Мамин переїзд до мене був просто необхідний. Вона була розгублена і дуже переживала після розлучення — стільки років разом, а тут таке.

— Я навіть не знаю, як тепер жити, — зізналася вона мені одного вечора, сидячи на кухні, — усе здається якимось порожнім і безглуздим.

— Не смій так думати, — я міцно обійняла її, — ти сильна жінка. Життя не закінчується. А ти заслуговуєш на щастя.

Час лікує. Мама вирішила, що найкращий спосіб позбутися сумних думок — це робота. Вона занурилася у свої обов’язки, взяла додаткову роботу, щоб вечори та вихідні були максимально зайняті.

Це допомогло. За пів року вона прийшла до тями, перестала сидіти з відчуженим виглядом, згадуючи минуле, і знову почала усміхатися.

А потім у її житті з’явився Андрій.

Він прийшов працювати на їхню фірму — слюсар, справжній майстер на всі руки. Але, крім професійних якостей, він був надзвичайно доброзичливим, комунікабельним і щирим чоловіком. Його дружина залишила цей світ близько п’яти років тому, і він жив сам у своїй просторій квартирі.

— Оленко, ти не уявляєш! — розповідала мені мама, прийшовши одного разу з роботи з сяючими очима, — Андрій такий світлий! Він завжди допоможе, посміхнеться, підтримає розмову.

Я помітила, що мама знову почала ретельно обирати одяг і робити зачіску, чого не було вже дуже давно. Андрій почав надавати їй недвозначні знаки уваги.

— Якось він підійшов до мене, — розповідала мама, сміючись, — і каже без зайвих церемоній: «Ганно, у нас з тобою, здається, попереду щось цікаве. Перебирайся до мене. На роботу разом будемо їздити, а решта побачимо».

— І що ти відповіла? — я посміхалася, радіючи за неї.

— Я йому відповіла: «О, це вагомий аргумент! Якщо на роботу нам буде зручніше добиратися, то я згодна і на все інше!» — вона аж заливалася сміхом.

Мені було дуже радісно бачити маму такою щасливою. Вона дійсно зустріла чудову людину і знову знайшла свій спокій і радість.

Після маминого переїзду я знову залишилася сама у своїй невеликій квартирі, але ненадовго. Невдовзі й моє життя круто змінилося. Я вийшла заміж за Владислава, мого чоловіка.

Ми, можливо, ще й відклали б офіційну церемонію, але на горизонті з’явилася важлива подія — народився наш первісток.

Ми швидко оформили стосунки. Це було тихе, але дуже тепле свято. Владислав був моєю опорою.

Коли народився наш Данилко, щастя наповнило кожен куточок нашої маленької квартири. Навіть із нашими скромними заробітками, ми почувалися найбагатшими людьми у світі.

Але була одна відмінність від усіх. Мій батько, який мав би радіти появі онука, навіть не привітав мене. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Він повністю відмежувався від нашого життя.

Зате дядько Андрій, мамин чоловік, радів набагато більше, ніж я і Владислав, разом узяті!

— Оленко, дай-но мені цього козака! — він, як справжній дідусь, приїздив до нас ледь не щодня, — Дивись, який богатир! Рости, мій маленький, справжнім чоловіком!

Він тішився щиро, і його радість була настільки заразливою, що всі навколо переймалися цим світлим почуттям. Він відчував себе справжнім дідусем, на відміну від того чоловіка, який мене виховував.

— Андрій — це подарунок долі, — казала мені мама, — після всього, що було, я знову відчуваю себе потрібною і коханою. Він до мене ставиться з такою повагою!

Я була глибоко вдячна долі за те, що мама зустріла такого чудового, доброго і світлого чоловіка.

Минали роки. Данилко ріс, і настав час йому йти до школи. І ось тут, несподівано, прийшло те саме повідомлення від батька.

Після моєї рішучої відповіді я вирішила зателефонувати мамі.

— Мамо, він мені написав. Хоче провести Данилка до школи.

Мама зітхнула в слухавку.

— Олено, це все неспроста. Він мені теж регулярно пише. Він постійно виходить на зв’язок, намагаючись відновити стосунки.

— Що сталося?

— Його скоротили на роботі, — тихо пояснила мама. — Ти ж знаєш, він звик до певного рівня життя. А його нова дружина не звикла обмежувати себе. Вона вимагає того ж, що й раніше. Вона почала влаштовувати йому справжні «емоційні бурі».

Виходить, той чоловік, який колись ділив зі мною тарілки й намагався забрати зайвий рушник, тепер вирішив «посипати голову попелом» і повернутися до нас. Звичайно, не до мене, а до того, кого він вважав «активом» — до нашої сім’ї, яка, на його думку, мала б його підтримати.

— Я йому чітко сказала: «Ні». Однозначне «ні», — рішуче промовила мама, — і після його чергового повідомлення я пригрозила, що розповім усе Андрію.

Ось чому повідомлення прийшло мені. «Блудний грішник» вирішив зайти з іншого боку, через мене та онука.

А мені смішно стало. Цікаво, а на що він розраховує. Ні от справді, на що? Думає. я кинусь йому в обійми, думає, чекатиму з вечерею і грошима на його підтримку?

Я ніколи не вірила у бумеранг, але тепер бачу – існує. Татусь свій зловив. І нехай я буду дуже поганою людиною, але я тому рада.

Головна картинка ілюстративна.