fbpx
Історії з життя
Що таке деруни, ми не знали, однак були впевнені: щось смачне. Усі товклись біля Клавдії Іванівни, чекаючи своєї порції. Раптом постукали у двері, і увійшов той хлопець, на якого я першою налетіла. Побачивши нас, він знітився і промовив поспіхом: — Вибачте за негідний учинок

Заходилася робити деруни. Правнучка Оленка хвостиком прибігла за мною на кухню.

— Що робитимеш, бабусю?

— Смажитиму деруни.

— Деруни? А що це таке? — запитала Оленка.

— Нагадують млинці, — усміхаючись, відповідаю.

— Бабуню, а чому ти смієшся?

— Згадала одне знайомство, пов’язане з ними.

— Яке?

Від численних Оленчиних «який?», «яка?», «чому?», «чого?» в домі немає нікому порятунку. Допитлива, як усі діти.

— А смачні вони, ці деруни?

— Так.

— З чого ти їх робитимеш?

— З картоплі.

— Так розкажи ж історію з дерунами.

Онучка зручно вмощується на стільці. Рученятами підперла голівку — сама увага. Вона вміє слухати. Навчилася ще тоді, коли вечірня казка, як і склянка молока, були обов’язковими перед сном.

Я перестала терти картоплю.

— Слухай… Ми, евакуйовані, жили на околиці Челябінська, — почала, — тут стояло кілька бараків. В одному, найменшому, перегородженому на малесенькі кімнатки, розмістилося десять сімей із Херсона. І ми — я, мій брат Миколка, який народився за кілька місяців до початку вiйни, і наша мама.

Якось зранку мама сказала: «Нам усім дали відгул (а працювала вона на заводі), підемо на городи картоплю копати, а ти наглядай за братиком!». Ніби раніше, коли її не було вдома, я не доглядала братика. Правда, одного разу… недопильнувала — Миколка ошпарив ногу. Хоч сам був винний. Голодний, кричав та ліз під руки, не міг дочекатись каші, яку я для нього якраз варила.

Я тоді тільки перший клас закінчила, та вiйна зробила нас старшими. Багато в чому допомагала матері. Няньчила брата, бігала у магазин отоварювати картки, топила «буржуйку», прибирала, ще й уроки встигала вчити. Матуся багато працювала. Цілий день на заводі, інколи і в нічну зміну залишалась: танки потрібні були на фронті.

…Того разу, щойно мати зачинила за собою двері, я вмостила Миколку на ліжку і почала ложкою вистукувати по батареях умовний сигнал. Вони не гріли, а ми швидко знайшли для них застосування. Через кілька хвилин у нашій кімнаті зібралися Марійка, Валюшка з малою сестричкою, крикливою Майкою, Світлана та Наталка зі своїми дворічними братиками. Збиралися ми рідко, коли були вільні від своїх господарських обов’язків, однак погратися дуже хотілося. Найчастіше — у війну. Маленькі хлопчики і Майка були «поpаненими», а ми, «лiкарі» та «медсестри», перев’язували їх, «виносили з поля бoю», «відправляли у шпиталь». Інколи гралися у «господинь»: надягали материнські плаття, пов’язували голови хусточками, брали за руки маленьких і йшли гуляти по… «вулиці» — коридором до кухні, найбільшого нашого приміщення. От і тоді спочатку завітали в кафе, там поласували вершковим морозивом, хоч Марійка попередила: aнгiну кожному забезпечено. Потім попрямували у кондитерську. Скільки кожен проковтнув тих тістечок та цукерок, не рахували, хоч Марійка знов зауважила: животи болітимуть. Усе це вона добре знала, бо Клавдія Іванівна, її мати, — лікар. Потім ми попростували до магазину промтоварів. Тут кожна придбала необхідні речі. Я — черевички, бо мої розлізлися; Валя — пальто (до школи ні в чому було ходити); Світланка — портфель (їй незабаром у перший клас), а Наталка тягла нас знову до кафе…

Так ми гралися, уявляючи, як нам смачно і які красиві речі ми купили, поки не настав час обідати. У кухню до примусів і керогазів знесли все, що в кого було, розігріли і стали годували маленьких та їсти самі.

Пізно ввечері привезли картоплю. «Зранку сушитимете її», — наказали нам дорослі.

…Осінь. Сонце журливо і ласкаво зігріває все, прощаючись. І нашу картоплю теж. Вона сохне, а ми граємось у піжмурки. Раптом у двір забігають кілька хлопчаків. До картоплі — і давай нею наповнювати кишені, пазухи. Ми розгубились. А потім… І досі не знаю, звідки рішучість у мене взялася. Кинулась до найближчого, схопила за сорочку, картопля посипалась, а я різко штовхнула його. Мабуть, мій учинок став прикладом для подруг, бо через кілька хвилин «гостей» у дворі не було.

А ввечері Клавдія Іванівна зібрала всіх нас у кухні й сказала:

— Зараз насмажу дерунів.

Що таке деруни, ми не знали, однак були впевнені: щось смачне. Усі товклись біля Клавдії Іванівни, чекаючи своєї порції. Раптом постукали у двері, і увійшов той хлопець, на якого я першою налетіла. Побачивши нас, він знітився і промовив поспіхом:

— Вибачте за негідний учинок. Ось… — підійшов до столу і поклав кілька картоплин.

Клавдія Іванівна дивилася на нас, нічого не розуміючи. Зрештою порушила тишу:

— Володю, пригощайся.

Вона підчепила пару дерунів і простягнула їх хлопцеві.

— Спасибі, — зашарівся він і проковтнув слину. — Я не голодний, — і вибіг.

— Що у вас тут сталося? — запитала Клавдія Іванівна. — Володя — мій пацієнт, він із бабусею живе. Тата його не стало на фронті, і матері згодом не стало.

Ми всі мовчали. Чомусь деруни мені вже не хотілося їсти.

— От і вся історія, — сказала я Оленці і почала терти картоплю.

— А я, бабусю, дуже мало тобі допомагаю, — зітхнувши, зробила висновок онучка. На якийсь час у кухні залягла тиша.

— Так до чого тут знайомство, про яке ти говорила? — порушила мовчанку Оленка (таки пригадала мої перші слова). — Ти зустрічала після того Володю, так?

— Так, — відповіла я. — І дуже часто.

Оленка знову замислилась.

…Чи пам’ятає цю історію чоловік?

Автор – Галина КОКОСТІКОВА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!