Я не завжди звертаю увагу на те, що між собою колеги теревенять, але того разу та фраза вчепила мене так, що я стала прислухатися. І чим більше я слухала, тим більше розуміла, що всі ми в колективі дуже різні, але всі ми підпадаємо під ту фразу : «З часом компліментів менше, а зауважень більше». І стосувалися вони й вродливих, і розумних, і худих, і успішних. Коли ж слово взяла наша бухгалтерка, то й взагалі я не знала чи й розказувати свою історію. Бо мій чоловік так хотів аби я відповідала його вимогам, а от наче все так, як він хотів, а його й близько біля мене нема.
У нашому кабінеті панує жіноче царство, ми різного віку, але з чудовим слухом. Тому, коли молодші колеги шепочуться за гібіскусом, то всім все чути. Катя і Люда саме такі молоді дружини, від їхніх історій інколи смішно, інколи грішно.
Але цього разу все було серйозно, бо Катя була сама не своя.
— Що трапилося? На тобі лиця немає, — запитала Людмила, підсуваючи стілець ближче, а ми всі стали уважно слухати, старанно молотячи пальцями по клавіатурі.
— Та таке… Дурість наче, а з голови не йде, — відказала Катерина, не піднімаючи очей від клавіатури.
— Викладай вже. Що знову Сашко вичудив?
— Приніс учора подарунок. Синьо-білу хустку. Сказав, щоб я тепер у ній біля плити стояла. Мовляв, волосся може в тарілку впасти, то він вирішив перестрахуватися.
Людмила від подиву навіть припинила розмішувати цукор у чашці.
— І ти вдягла? Навіщо? Хіба ти колись його «годувала» своїм волоссям?
— Та в тому й справа, що ні разу! Йому на роботі хтось із друзів поскаржився, як дружина макарони з «сюрпризом» подала. Мій наслухався і прибіг додому рятувати нашу кухню.
— Можна ж просто резинку взяти чи крабик. Який сенс у хустці?
— Я і так завжди волосся збираю. Хіба я не розумію? Але йому того мало. Весь вечір ходив за мною, просив, щоб я в цій хустці тепер постійно по хаті ходила. Каже, що моє волосся всюди: на килимі, на капцях. У нього ноги шорсткі, він усе на себе чіпляє, а потім мені претензії виставляє.
Катерина виглядала вкрай стурбованою.
Ми всі важко зітхнули, бо кожна з нас вислуховувала за волосся в ванній в зливі, на підлозі чи ліжку.
– Отак усе й починається, – буркнула раптом Світлана, – Купа претензій і ні одного компліменту.
– А ти тут яким боком, твій Дмитро такий веселун, точно на компліменти розщедрюється.
– Ага, то з іншими він такий веселий та щирий. Минулого року корпоратив пам’ятаєте? Я мало не плакала, а все через те, що у мене на сукню хляпнув соус зі страви. Я його швидко затерла і забула, але він весь вечір мені говорив, як я його осоромила, що про нього тепер люди подумають. Що його дружина не здатна ложку до рота донести аби не захляпатися…
Ми закліпали вражено очима, ніколи б не подумали, що у неї таке.
– І Ліда з інженерного? Така біленька? Каже, що чоловік вже її дістав, але не має куди дітися, бо двоє дітей і ще й позика на машину. Мусить миритися.
Я довго думала чи розказувати свою історію і вирішила, що треба.
— Тікати тобі треба, Катю, — кажу я. — Твій чоловік — звичайна дріб’язкова людина.
— Ну що ви таке кажете? Він просто за чистоту вболіває, — спробувала виправдатися Катерина.
— Ніхто в таке не вірить, поки не стає занадто пізно. Я свого теж роками захищала. Ви ж лише рік як одружені? То це тільки початок. Я все чую, хоч і сиджу за перегородкою. У мене на такі речі чуття.
— Краще б ви роботу так пильно робили, як за нами стежите, — невдоволено кинула Людмила.
— Робота нікуди не втече, а от життя людське — може. Хочете, свою історію розповім? Може, очі відкриються.
— Ну, розказуйте, — зітхнула Катерина, відсуваючи папери.
— У мене теж усе починалося з подібних прохань. Мій колишній дуже любив міркувати про традиції. Казав, як це гарно, коли жінка вдома з покритою головою ходить. Наче й жартував, а насправді щодня про це теревенив. У мене тоді волосся було довге, густе — справжня гордість. Але його це дратувало. Я ту хустку так і не одягла, характер мала. Але він знайшов інше. Коли я набрала всього пару кілограмів, то почав казати про те, що я розслабилася і він мене брав як тендітну квіточку, а я перетворююся як в казці на гарбуз.
Дівчата на мене скептично подивилися, бо я зараз геть не колишня.
— А ви що? — поцікавилася Людмила.
— Я намагалася пояснити, що маю проблеми на роботі і так заїдаю хвилювання. А він тільки абонементи в зал купував і купив робот-пилосос аби моє волосся збирав, яке йому спокою не дає. А далі в мене ту недугу виявили.
— Боже… — прошепотіла Катерина.
— Знаєте, що було найгіршим? У мене був гарний четвертий розмір. Інший чоловік би пишався, а мій тільки й робив, що висміював мене. Казав, що я навмисне так вдягаюся, щоб інші заглядалися. А як тільки дізнався про операцію та лікування — пішов того ж вечора. Іронія в тому, що після процедур я і вагу втратила, і хустку носити почала, бо волосся випало. Все, як він «мріяв». Тільки його вже поруч не було.
— Жах якийсь, — зітхнула Людмила. — Як ви зараз?
— Зараз я здорова. Але волосся росте повільно, і вага не скидається через ліки. Катю, я просто бачу ті самі симптоми у твого Саші. Ти ж сама розповідала, як він тобі вечеряти не дає. Салат, вода, кефір… А ти цілий день на ногах. Готуєш йому делікатеси, а сама тільки нюхаєш.
— Він каже, що піклується про мою фігуру.
— Любляча людина хоче бачити тебе ситою і щасливою, а не з голодним блиском в очах. Він тобі навіть морозиво по неділях забороняє. Це не піклування, це контроль.
— Ви справді багато почули, — зауважила Людмила.
— Слухати треба вміти. Тобі, Катю, варто замислитися. Ви разом чотири роки, а одружилися тільки тоді, коли він свою квартиру повністю викупив. Щоб ти, не дай Боже, ні на що не претендувала. Ти йому з меблями допомагала, з ремонтом, а за документами ти там — гість. Він тебе постійно підколює, а ти ковтаєш.
Катерина мовчала.
— Справді, — ледь чутно промовила вона. — Компліментів я вже й не пам’ятаю коли чула. Тільки зауваження: то пил не витерла, то кроки занадто гучні.
— Бо йому не потрібна жінка. Йому потрібна покірна тінь у хустці. Ти просто запитай себе чесно: ти з ним щаслива? Якщо так — забудь усе, що я сказала.
У коридорі почувся голос шефа, і ми миттєво розійшлися по робочих місцях. Весь залишок дня Катерина машинально заповнювала таблиці, але думками була далеко. Питання про щастя виявилося занадто болючим. Відповідь була очевидною, і вона їй зовсім не подобалася.
Коли робочий день добіг кінця, Катерина знову підійшла до мене.
— Якщо я зрозумію, що щастя немає… Що робити далі?
— Ти просто поглянь на ситуацію з боку. Без емоцій. Раптом я справді помиляюся? Але якщо відчуваєш, що я права — не втрачай час.
— Ви думаєте, у мене є шанс усе почати спочатку?
— Шанс є завжди, поки ти сама у себе є. Краще бути самотньою, але вільною, ніж з тим, хто тебе повільно стирає словами.
Катя не пішла від чоловіка одразу. Їй знадобилося майже три місяці, щоб усе зважити. Вона пробувала розмовляти з Олександром, пояснити, що хустка й постійні заборони на їжу її ображають. Але у відповідь чула лише: «Ти занадто нервова, тобі треба щось попити».
Одного ранку вона просто зібрала найнеобхідніше, винайняла невелику кімнату і подала документи на розлучення.
Коли вона розповіла про це нам, її голос уже не тремтів. Вона вирішила, що краще бути одній, ніж терпіти поради, прикриті турботою про «чистоту та здоров’я». І ми тоді це відсвяткували, були такі раді за неї, що й собі думали про те, що варто зважитися бути просто щасливими. Хіба ні?
