“Що це ви тут готувати зібрались? – почула Галина з-за спини. На кухню увійшла сваха і ніби як із усмішкою, але діловито почала її від плити відсторонювати. – Та хто це до макаронів додає горошок зелений? Ну хто то їстиме? – говорила вона попутно вже вимикаючи плиту і дістаючи сміттєве відро”. Галина чи не вперше, відколи додому повернулась, не витримала і попросила ту жінку вийти із її кухні.

Гості ті що два дні – хороші, а далі то вже й не гості. Так казала ще Галинина мама і так вийшло із Галиною. От тільки “гостювала” вона у власному домі, куди приїхала у відпустку.

Вже двадцятий рік Галина за кордоном. Їхала на рік, другий, аби мати змогу придбати хату. Вони тоді з Миколою щойно одружились, а хати в селі дорогі. Помочі чекати не було від кого, Микола ще навчався дитина мала, тож так випало, що їхала вона.

На хату Галина заробила, а потім уже на ремонт гроші потрібні були на новий хлів, на новий дах і літню кухню. Отому “треба” не було ні початку ні краю, бо чим більше грошей, тим більше витрат.

Не зчулась Галина, як донька школу скінчила і як в інститут пішла. Уже почала Галина їй на квартиру заробляти. Лиш тоді і опам’яталась жінка, як чоловік у засвіти пішов. Стала слово прощальне сказати, а що мусила говорити, як вони з ним лиш рік парою і побули?

Тоді вона своїй донці сказала, що більше вже нікуди їхати не хоче, але Світланка, доня Галинки, дуже вже маму просила поки не поспішати, а хоча б уже відбути весілля, адже їй хлопець пропозицію зробив.

Поїхала Галинка знову на заробітки і вже заробляла на “треба” доньки. На весілля, на квартиру у столиці. Кредиту брати не хотіла, бо не була певна у своєму здоров’ї вже, складала гроші на купку.

І ось, приїхала Галина додому онука свого вперше побачити. На виписку не вийшло, лиш за місяць і змогла вирватись додому. Навезла подарунків для всіх, а найбільше – онучкові маленькому.

У домі Галини гостювала і сваха. Приїхала вона ще задовго до появи малого на допомогу Світланці, то вже так пів року і “гостює”. Галина спершу і раділа, що доні допомога є, але по приїзді відчула дещо дивне – вона зайва і чужа в цій родині.

Ніби і дім Галинин і двір її, а господиня там не вона – Світлана і сваха. Ще перші дні вони до Галини були і привітні і милі. а далі вже й помічати не хотіли.

Пішла на кухню Галина що готувати. а сваха слідком назирці. І посмішка на обличчі, а все з рук забирає, та кожен рух коментує. То пательню не ту Галина взяла, то духовку не правильно ввімкнула, то не ту тарілку використала.

— Як не знаєте, свахо, то хоч спитайте, – усміхається і все за Галиною переробляє.

А це стали вони зі Світланою усе частіше запитувати, а на коли т оГалина вже квитки купуватиме і як буде в Італію добиратись.

— Такі зараз черги на кордоні. Така дорога не певна. То ви, свахо раніше виїжджайте на тиждень.

Тобто, мусила Галина вже сьогодні-завтра і речі зібрати і “бувайте” сказати.

Терпець урвався, коли сваха ледь до сміттєвого відра приготовану Галиною пасту із горошком зеленим не відправила. Тоді вже жінка не стримала себе і попросила гарну господиню газдувати вдома а не на чужому добрі командувати.

— А не вмієте поводитись, то двері у мене назовні відчиняються.

Як на те, у кухню увійшла Світлана і несподівано стала на бік свекрухи.

— Мамо, досить. Ти приїхала і поїдеш, а Валентина Костянтинівна моя гостя і я її нікуди не відпускаю.

Так і проходила Галина останній тиждень у повній тиші. Бо ж сваха її красномовно уникала, а донька не розмовляла, бо ж мама її дуже образила таким ставленням до свахи не гарним.

Їде Галина знову в Італію і ніяк не може зрозуміти: а навіщо? Ніби як, потрібно заробити доньці на квартиру, але чи й досі Світлана їй доня?

Чи матиме Галина на неї надію після всього, що бачила?