— Маріє Іванівно, я дуже ціную вашу думку, але ми з Дмитром маємо право на власне життя. Ми не хочемо, щоб ви постійно втручалися в наші рішення, — я намагалася говорити спокійно, але голос зраджував мене.

— Що ти кажеш, Оксано? Я ж тільки допомагаю! А ти мене як чужу відштовхуєш! — свекруха різко підвелася, її обличчя спалахнуло від обурення.

— Досить, мамо! — Дмитро раптом підвищив голос, вставши між нами. — Я більше не дозволю тобі так поводитися з моєю дружиною. Ти постійно критикуєш, приходиш без дзвінка, намагаєшся керувати всім — від їжі до наших планів на майбутнє. Це не допомога!

— Дмитрику, як ти можеш так говорити зі мною? Я твоя мати! Я все життя тобі віддала! — її голос тремтів, але в очах блиснуло щось уперте.

— Саме тому, що ти моя мати, я мовчав досі. Але тепер бачу: ти не даєш нам дихати вільно. Ми переїжджаємо і крапка. І якщо ти не навчишся поважати нашу сім’ю, то ми будемо бачитися рідше. Я люблю Оксано, і не дозволю, щоб ти руйнувала нашу родину!

Я стояла осторонь, серце калатало від напруги. Це був той момент, коли все могло змінитися — або на краще, або на гірше. Свекруха мовчала, дивлячись на сина з подивом, ніби вперше бачила його таким рішучим. А я гадала: чи витримає наше шлюбне життя цю бурю?

Я завжди мріяла про щасливу родину, де панує розуміння та підтримка. Але життя склалося інакше, і тепер, озираючись назад, я розумію, як все почалося.

Тоді я працювала менеджеркою в невеликій компанії. Мій день складався з зустрічей, дзвінків та нескінченних таблиць в Excel. Одного сонячного весняного ранку я вирішила прогулятися парком перед роботою, щоб трохи розвіятися.

Сиділа на лавці, пила каву з термоса, коли помітила хлопця, який бігав доріжкою. Він був високий, з усміхненим обличчям і спортивною статурою. Раптом він спіткнувся об корінь дерева і мало не впав.

Я підскочила, щоб допомогти, а він, сміючись, простягнув руку: “Привіт, я Дмитро. Дякую, що не дала мені стати героєм мемів про невдаху-бігуна.”
Ми розговорилися.

Виявилося, що Дмитро — інженер в будівельній фірмі, любить спорт і подорожі. Він розповів про свою останню поїздку в Карпати, де лазив по горах і пробував місцеві сири. “А ти? — запитав він. — Що тебе надихає?”

Я поділилася своєю любов’ю до книг — особливо до сучасної української літератури, як твори Сергія Жадана. “Треба буде почитати, — усміхнувся він. — А зараз, може, обміняємося номерами? Не хочу, щоб ця зустріч залишилася випадковою.”

Наше перше побачення відбулося в затишній кав’ярні біля Дніпра. Дмитро прийшов з букетом соняшників — моїх улюблених квітів, як він якось дізнався з нашого чату. “Я не ворожбит, — зізнався він, сміючись. — Просто запитав у твоєї подруги в соцмережах.”

Ми говорили годинами: про мрії, про роботу, про смішні історії з дитинства. Він розповів, як у школі грав у футбол і мріяв стати професійним гравцем, але недуга змінила плани.

“Але я не шкодую, — сказав він. — Тепер будую мости, а не забиваю голи.” Я поділилася, як виросла в маленькому містечку на Західній Україні, де батьки вчили мене самостійності. “Мама завжди казала: ‘Оксано, життя — це не казка, але ти можеш зробити її кращою своїми руками’.”

Через два місяці Дмитро познайомив мене зі своєю мамою, Марією Іванівною. Вона жила в старому районі Києва, в затишній двокімнатній квартирі, повній фотографій і сувенірів.

“Вітаю, Оксаночко! — усміхнулася вона, обіймаючи мене. — Дмитрик так багато про тебе розповідав. Заходь, я спекла пиріг з вишнями.” Ми сиділи за столом, пили чай, і вона розпитувала про мою родину, роботу, хобі.

“Ти така розумна дівчина, — сказала вона. — І видно, що Дмитрику з тобою добре. Я рада за вас.” Тоді я подумала: яка чудова жінка! Вона навіть подарувала мені срібний кулон — сімейну реліквію. “Тепер ти частина нашої родини,” — прошепотіла вона.

Але після весілля все змінилося. Ми одружилися через рік знайомства — скромна церемонія в РАЦСі, потім вечеря з близькими. Ми зняли маленьку квартиру в центрі, щоб бути ближче до роботи.

Перший візит Марії Іванівни стався несподівано: вона просто постукала в двері ввечері, з пакетом продуктів. “Діти, я принесла домашні котлети! — вигукнула вона.

— Знаю, що ви втомлюєтеся на роботі, то не встигаєте готувати.”

Я подякувала, але всередині відчула легку напругу. Дмитро обійняв маму: “Дякуємо, мамо. Але наступного разу подзвони, добре? Ми могли бути зайняті.”

Та візити почастішали. Кожного разу вона знаходила, до чого причепитися. Наприклад, одного разу я приготувала вечерю — смажений картоплю з овочами.

“Оксано, а чому картопля така пересмажена? — запитала вона, пробуючи. — Дмитрик любить, щоб була м’якенька. Я в дитинстві йому завжди так робила.”

Дмитро заступився: “Мамо, все смачно. Я сам можу додати спецій, якщо треба.” Але вона продовжувала: “Ну, ти звик до всього. А я пам’ятаю, як ти хвалив мої вареники. Може, навчу тебе, Оксаночко?” Я посміхнулася: “З радістю, Маріє Іванівно.”

З часом зауваження ставали гострішими. Вона приходила без дзвінка, перевіряла шафи, радила, як прибирати. “Ой, а чому тут пилюка? — казала вона, проводячи пальцем по полиці. — У мене вдома завжди чисто. Дмитрик звик до порядку.”

Я мовчала, намагаючись не реагувати, але кожного разу відчувала, як напруга накопичується. Дмитро помічав це: “Не звертай уваги, кохана. Вона просто турбується.” Але я відповідала: “Дмитре, це не турбота. Це втручання.”

Одного разу ми вирішили купити нову пральну машину. Марія Іванівна дізналася і одразу приїхала: “Діти, навіщо вам така дорога модель? Я бачила в магазині дешевшу, але якісну. Ось, візьміть 5000 гривень від мене, додайте.”

Дмитро подякував: “Мамо, ми самі впораємося. Ми заощаджуємо.” Але вона наполягала: “Ні-ні, візьміть. Я ж для вас.” Я сказала: “Дякуємо, але ми хочемо самостійно.” Вона образилася: “А, зрозуміло. Не потрібна моя допомога.”

Ми почали думати про власну квартиру — мріяли про трикімнатну в тихому районі. Банк схвалив кредит, з першим внеском. Ми вибрали тихий район — зелений, з парками, подалі від центру.

Коли Марія Іванівна дізналася, вона аж підстрибнула: “Що? Це ж на околиці! Як я до вас доберуся? Краще візьміть біля мене, в новобудові. Там ціни нижчі, і я зможу допомагати.”

Дмитро відповів: “Мамо, ми вибрали для себе. Там тихо, свіже повітря.” Вона не вгамовувалася: “А про мене подумали? Я ж одна, мені нудно. А так би приходила, готувала б вам.”

Я намагалася пояснити Дмитру: “Вона хоче контролювати нас. Ми не можемо жити під її наглядом.” Він зітхав: “Вона моя мама, Оксано. Давай потерпимо.” Але я бачила, як це впливає на нас. Ми рідше сміялися, частіше сперечалися через дрібниці.

Одного разу я захворіла. Лежала в ліжку, Дмитро доглядав. Марія Іванівна прийшла без дзвінка: “Ой, Оксаночко, що з тобою? Я принесла бульйон.” Але замість допомоги почала: “А чого ти не робиш вологе прибирання? Як можна лежати так довго? Рухайся, так швидше одужаєш.” Я подякувала, але попросила: “Маріє Іванівно, дайте відпочити.” Вона образилася: “Я ж допомагаю!”

Ми вирішили поїхати у відпустку — на море, до Одеси. “Візьміть мене з собою! — запропонувала вона. — Я не заважатиму, я теж хочу відпочити.” Дмитро відмовив: “Мамо, це наша поїздка удвох.” Вона заплакала: “Ви мене відштовхуєте!”

Повернувшись, ми знайшли її в нашій квартирі — вона “прибрала”. “Я подумала, вам буде приємно,” — сказала вона. Я не витримала: “Маріє Іванівно, це наш дім. Не можна так вриватися.” Вона: “Я ж мати! Маю право!”

Напруга досягла піку, коли ми поїхали дивитися квартиру. Вона подзвонила: “Дмитрику, візьми мене з собою.” Він відмовив, але вона приїхала сама. “Я не можу, щоб ви без мене вирішували!” Тоді Дмитро не витримав: “Мамо, це наше життя!”

“Ваше життя? А я? Тобто, я вже не ваше життя? Ви мене відділили глухою стіною. Ні слова не можу сказати, одразу так гостро реагуєте. Що з вами таке? Я частина вашої сім’ї, а ви мене просто ігноруєте. Я одна залишилась, а вам байдуже. Як можна бути настільки бездушними? Хочу, аби ви пережили те ж що й я.”

Вона пішла не попощавшись, більше не телефонує і не приходить. Найцікавіше, що я відчуваю себе винною. Ніби я щось не так зробила. Але хіба ж то так?

Головна картинка ілюстративна.