— Ох, ти ж така невдячна! Коли тобі самій було важко, ми тебе приймали, вислуховували твої скарги день і ніч, підтримували, як могли. А тепер, коли нам потрібна допомога, ти все забула? — Казала в трубку моя сестра Надія, її голос тремтів від обурення.
— Ні, я нічого не забула. Просто думала, що мої проблеми тоді не були для вас тягарем. Помилялася, видно. Немає в мене, мабуть, близьких людей. А щодо Мар’яни скажу так: вона у вас поводиться на межі. Мені ще клопотів з сусідами не вистачає. Весь будинок від її компаній вже скаржиться, а ти пропонуєш, щоб вона в мене залишилася. Краще б ви доньку краще направляли, а тепер кого звинувачувати?
— Що? Ти мене ще повчи, як дітей ростити. У самої ж їх немає, то ти мені радь, велика знавець. Знаєш що, люба сестричко, не хочу тебе більше знати в такому разі! Живи собі в своїй квартирі. Сама! А ми тобі тепер не рідня, зрозуміла? — вигукнула Надія, і зв’язок обірвався.
Я стояла посеред кімнати, тримаючи телефон у руці, і голова обертом від цього всього. Як же так сталося? Здавалося, тільки вчора ми були близькими, а тепер.
Але давайте я розповім усе по порядку, бо ця історія не з простих. Вона почалася кілька місяців тому, коли моя племінниця Мар’яна приїхала до мене з маленького містечка, де живуть її батьки — моя старша сестра Надія з чоловіком.
Вони вирішили, що доньці буде краще вчитися в коледжі тут, у великому місті, і попросили, щоб вона пожила в мене. Я погодилася, бо ж рідня, та й квартира в мене простора, живу одна. Але хто ж знав, що це обернеться таким випробуванням?
Мене звуть Оксана, мені тридцять вісім років, працюю менеджером у фірмі, яка займається логістикою. Робота напружена, часто доводиться їздити у відрядження, але я люблю свій ритм життя.
Мар’яні тоді було дев’ятнадцять — вона тільки-но закінчила школу і вступила на спеціальність “дизайн інтер’єрів”. Батьки надіялися, що в мене вона буде під наглядом, не розгуляється.
А я ну, я думала, що зможу впоратися. Спочатку все було нормально. Вона приїхала з великою валізою, усміхнена, обійняла мене при зустрічі на вокзалі.
— Тітко Оксано, дякую, що пустили мене! Обіцяю, не заважатиму, — сказала вона тоді, блимаючи очима.
— Та нема за що, Мар’янко. Головне, вчися добре, а вдома допомагай по дрібницях. Ми ж удвох, так легше, — відповіла я, посміхаючись. Ми сіли в таксі, і по дорозі вона розповідала про своїх друзів удома, про те, як мріє стати відомим дизайнером. Здавалося, все буде добре.
Але вже через тиждень я помітила перші дзвіночки. Мар’яна була не з тих, хто любить порядок. Вона кидала речі де попало: одяг на стільцях, косметику на кухонному столі, а тарілки після їжі просто залишала в мийці. Я спочатку м’яко натякала.
— Мар’янко, помий, будь ласка, за собою. Я ж теж з роботи приходжу втомлена, — казала я ввечері, готуючи вечерю.
— Ой, тітко, я зараз, тільки допишу повідомлення подрузі. Вона з коледжу, питає про завдання, — відповідала вона, не відриваючись від телефону. А потім “зараз” розтягувалося на годину, і врешті я мила все сама. Не хотіла сваритися, думала, звикне.
Минув місяць, і ситуація загострилася. Мар’яна почала запрошувати подруг додому без попередження. Спочатку це були тихі посиденьки — чай, печиво, розмови про навчання. Але потім вони стали гучнішими. Одного разу я повернулася з роботи і почула сміх з кухні.
— Привіт, дівчата! Що святкуємо? — запитала я, заходячи.
— О, тітко Оксано, це мої однокурсниці — Ліза і Катя. Ми готуємося до презентації, — пояснила Мар’яна, а на столі стояли чашки з чаєм і розкидані зошити.
— Добре, тільки не гучно, бо сусіди скаржаться, — попередила я і пішла в свою кімнату. Вони посиділи ще годину і розійшлися. Але наступного разу було інакше. Я помітила, що з холодильника зникли деякі продукти — йогурти, сир, які я купувала для себе.
— Мар’янко, ти брала мої йогурти? — запитала я ввечері.
— Так, тітко, ми з дівчатами зголодніли під час репетиції. Нічого? Я ж не все з’їла, — відповіла вона байдуже.
— Ні, не нічого. Треба питати, бо це мої покупки. Наступного разу купи собі, — сказала я твердо. Вона кивнула, але погляд був незадоволений. “Добре, тітко”, — буркнула і пішла в свою кімнату.
Я не хотіла бути суворою, бо згадувала, як сама в її віці була. Коли мій колишній хлопець пішов від мене п’ять років тому, я часто їздила до Надії в містечко.
Вони з чоловіком приймали мене, вислуховували, годували. То чому б не допомогти тепер їхній доньці? Але Мар’яна не цінували цього. Вона все частіше говорила про те, щоб переїхати в гуртожиток.
— Тітко, тут у вас тихо, як у бібліотеці. В гуртожитку веселіше, з дівчатами постійно тусуємося, — скаржилася вона.
— То переїжджай, якщо хочеш. Я не тримаю, — відповідала я. Але вона тягнула, казала, що ще не подала заяву.
Тим часом наближався мій день народження. Не кругла дата, але я планувала відсвяткувати з подругами вдома. Заздалегідь склала список покупок: свіжі фрукти, сирні закуски, оливки, мариновані овочі — все для легкого фуршету.
Після роботи бігала по супермаркетах, витратила 1500 гривень, але була рада, що все знайшла. Поклала в холодильник, чекаючи свята.
Але одного дня я повернулася з роботи раніше — шеф відпустив через завершення проекту.
Заходжу в квартиру і бачу: на кухні стіл накритий моїми продуктами! Бутерброди з сиром, фрукти розкладені, оливки в тарілках. А за столом — Мар’яна з трьома подругами, сміються, їдять.
— Що тут коїться? — запитала я, здивована.
— Ой, тітко, ви рано! Ми просто посиділи, бо в мене день народження подруги, — сказала Мар’яна, посміхаючись.
— Хто дозволив чіпати мої продукти? Це ж для мого свята! Ти знала! — обурилася я.
— Ну, тітко, не злись. Ми не все з’їли, залишилося ще. А що, не можна? Я ж тут живу, — відповіла вона зухвало.
Подруги перезирнулися, одна з них сказала: “Може, ми підемо?” Але Мар’яна махнула рукою: “Сидіть, все нормально”.
— Ні, не нормально! Це мої гроші, мої плани. Ти не маєш права так поводитися в чужому домі, — сказала я, намагаючись стриматися.
— Чужому? А ви ж рідня! Мама казала, що ви завжди допомагали один одному. Коли вам було погано, ви до нас приїздили, ділилися, а тепер за їжу сварите? — вигукнула Мар’яна.
Я була обурена не на жарт. Так, я їздила до них після розриву, але не думала, що це обтяжувало. “Дівчата, йдіть додому”, — сказала я подругам. Вони швидко зібралися і пішли. Мар’яна залишилася, склавши руки.
— Я подзвоню твоїй мамі, розповім про все. І рахунок виставлю — 2 500 гривень за продукти, — попередила я.
— Дзвони, тітко. Подивимося, що вона скаже, — відповіла вона зверхньо.
Я набрала Надію. “Сестро, ти уявляєш, що твоя донька витворяє? Взяла мої продукти для свого посиденьки!” — розповіла я все. Надія зітхнула: “Ой, Мар’янка така імпульсивна. Скажи, скільки винні, я переведу 2 500. А з нею поговорю”.
Після розмови Мар’яна несподівано допомогла прибрати. “Вибач, тітко. Я не подумала. Хотіла перед дівчатами показати, як круто живу”, — сказала вона. Я промовчала, але подумала: може, це урок?
Наступного дня мене відправили у відрядження на два дні. Я поїхала, сподіваючись, що все буде гаразд. Але коли повернулася, біля під’їзду мене зустріла сусідка, бабуся Галина Петрівна.
— Оксано, коли це неподобство скінчиться? Весь будинок на ногах через твоїх гостей! — сказала вона.
— Добрий день, тітко Галино. А що сталося? Я ж два дні не була вдома.
— Не спимо вже другу ніч! Музика, крики, сміх. Під’їзд весь засмічений, а прибирати нам. Ми мало не дзвонили в поліцію, але з поваги до тебе не стали. Розберися, будь ласка, — буркнула вона і пішла.
Я увійшла в квартиру — і жахнулася. Бруд скрізь: порожні пакети від чіпсів, крихти на підлозі, сміття на столі. А в кімнатах спали Мар’яна з подругами і навіть хлопці з їхньої компанії.
— Боже, що за безлад! — вигукнула я. Швидко розбудила всіх: “Геть звідси!” Вони зібралися, Мар’яна бурчала: “Тітко, ну що ви…”. Я перевірила речі — нічого не зникло, але вирішила: “Досить!”
— Збирай речі, Мар’янко. Не можу тебе більше тримати, — сказала я.
— Добре, піду! — кинула вона і вийшла, грюкнувши дверима.
Через годину подзвонила Надія: “Ти вигнала доньку? Куди їй іти?”
— Нехай у гуртожиток, вона казала, що хоче.
— Там місць немає! Вона брехала, щоб ти не чіплялася. Нехай у тебе живе, ти ж тітка!
— Ні, сестро. Вона двічі квартиру перевернула. Це не нормально.
Ну от тепер і для матері і для сестри я не така. Дитину вигнала. Але скажіть мені, я мала б терпіти, чи як?
Головна кратинка ілюстративна.
