— Що ти робиш, – загорланила мама і підбігла до мене забираючи каструлю зі спагеті із рук, – Хто так готує? Невже ти не знаєш, що спагеті промивати не потрібно? Ось послухай як треба, – і починає мене повчати одночасно зливши воду і відправивши у каструлю усю підливу. Я ледь не плачу, адже ні діти, ні чоловік їсти такого не будуть. Я намагаюсь щось сказати, але натикаюсь на стіну нерозуміння – Я 30 років в Італії пропрацювала, я знаю, як потрібно.
Через п’ять хвилин я маю повну каструлю злиплих макаронів, споживати які не буде ніхто з моєї родини, маму, яка вчить мене, як готувати їжу яку не буде їсти у нас ніхто, і голодних дітей і чоловіка. Я стану знову готувати макарони, а мама образиться, адже я зовсім не хочу її слухати. Як же ж їй пояснити, що вона нам абсолютно чужа людина і часи коли мене потрібно було повчати і навчати давно минули. Я вже сама мама і маю двох синів-підлітків. А макарони і спагеті в Україні геть не такі, як в її Італії.
Моя мама виїхала за кордон коли мені ледь виповнилось десять. Однією з перших вона подалась на заробітки і залишила мене десятирічну на свою маму, мою бабусю. Відтоді минуло 30 років і в свої 65 мама вирішила нарешті, що з неї досить і повернулась “додому”. От тільки де її дім?
Як тільки у нас в України почалось усе це, моя мама вирішила що з неї досить заробітчанського життя і повернулась в Україну. У свої 65 вона дуже жвава і енергійна, нас із нею сестрами вважають ті хто не знає, що вона є моєю мамою. І все б нічого, але після повернення мама вирішила чомусь, що саме час надолужити втрачене, тому почала мене повчати і навчати як потрібно вести господарство, як одягатись і як готувати їжу. Усе це особливо неприємно, адже я давно не дитина. Мене усьому вже давно навчено і не нею, а моєю бабусею. Усе, що я вмію, що знаю у мене від неї – не від мами.
Саме бабуся навчила мене тримати в руках голку спиці і гачок. Вона розкрила секрети найпухкішого тіста і найсмачнішого борщу. Саме завдяки їй я стала тією людиною і жінкою, якою є зараз. Моя мама увесь цей час займалась дітьми якоїсь сеньйори. До неї і досі тричі на день вони телефонують. Вся правда в тому, що вони їй рідніші і ближчі ніж я.
Так, завдяки мамі я маю вищу освіту і квартиру у якій ми всі зараз живемо. Я її люблю, але ніяк не можу зрозуміти чому вона поводить себе так. Мама може починати виховувати моїх синів, забороняти щось, розповідати, як потрібно робити аби було “правильно”. Діти у мене виховані, слухають кивають головами а потім запитують: “Мамо, а чому вона так з нами розмовляє?”. Що я маю їм відповісти? Я й сама не розумію, які у нас з нею повинні бути відносини. Я не знаю який у неї характер, які звички, які вподобання.
Все частіш моя мама плаче. Їй образливо, що ні я, ні діти не сприймаємо її слів, не робимо, так, як вона каже.
— Чому вони телефонують твоїй свекрусі, розповідають їй щось, сміються, а коли я запитую як у них справи, то зі мною вони так не розмовляють?
— Тому, що вони тебе не знають, – хочу вигукнути я голосно, – Тому, що моя свекруха їх виняньчила, а тебе вони бачили лиш на екрані телефону. – але я мовчу. Як би там не було, але вона моя мама, тому мовчу і лиш заспокоюю: “У них зараз вік такий, мамо, сама не розумію, як маю з ними спілкуватись”.
Мама повернулась пів року тому. Дім моєї бабусі цілком придатний до життя, але мама чомусь туди не їде.
— Треба, мабуть, мені думати щось, – скаже вкотре, – Десь треба житло собі придивлятись, чи в село повернутись? – говорить і дивиться на мене з надією.
А я мовчу і ховаю очі. Так, їй потрібно жити окремо, адже за цей час я вже не витримую з нею на одній території. Чоловік і діти не хочуть повертатись додому, адже моя мама знову почне розповідати “як потрібно”.
Гірка правда в тому, що вона моя мама, але геть чужа мені людина. У нас немає спільних тем для розмов, спільних спогадів, спільних знайомих. Мій чоловік, мої діти і я не знаємо її, не розуміємо, як повинні з нею поводитись.
Коли вона була десь далеко, мені було легко побалакати пів годинки, відкласти слухавку і жити далі своїм життям. А зараз, коли ми під однією стріхою це справжнє випробування.
Можливо і не можна так казати, але я впевнена, що багато хто мене зрозуміє.
Даринка Р.
30,10,2022