Я саме пила вранішній трав’яний чай, насолоджуючись першими променями осіннього сонця, що пробивалися крізь фіранки. У моїй двокімнатній квартирі панувала рідкісна тиша, яку я цінувала після років безперервного родинного галасу. Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я доньки, Катерини. Я з усмішкою натиснула «відповісти».
— Привіт, доню, як ти? — мій голос був сповнений ніжності.
— Мамо, привіт! Слухай, у нас із Олегом тут непередбачені плани на суботу, — одразу перейшла до справи Катя, навіть не запитавши, як мої справи. Її тон був швидким, діловим, немов вона озвучувала неминуче рішення. — Ми привеземо Софійку до тебе на вихідні. Пограєшся з нею, вона так скучила за бабусиними млинцями!
Моя усмішка миттєво згасла. Я відчула, як легка хвиля роздратування підіймається всередині. Не прохання, а наказ. Немов моє життя на пенсії — це безкінечна чергова вахта.
— Катю, я рада, що Софійка скучила, але, на жаль, цими вихідними я не зможу її взяти, — відповіла я, намагаючись зберегти м’якість.
На тому кінці дроту настала тиша, така довга і насичена, що я ледь не почула, як обертаються шестерні в голові доньки.
— Що ти сказала? — нарешті пролунав її голос, у ньому вже не було колишньої діловитості, лише непідробний подив. — Ти не зможеш? Мамо, які в тебе можуть бути плани? Ти ж на заслуженому відпочинку! Твій головний план — це онуки!
Я глибоко вдихнула. Це був момент, коли треба або відступити, як я робила багато разів, або остаточно встановити нові кордони. Я обрала друге.
— Мої плани, Катерино, включають, як мінімум, моє власне життя, — відповіла я. — А ще я тепер не сама. У мене живуть квартиранти, і ми з ними обговорювали це питання. Жодних несподіваних гостей, тим більше з ночівлею, особливо у вихідні.
Тиша цього разу була просто оглушливою. Донька, схоже, втратила дар мови.
— Квартиранти? — затинаючись, перепитала вона. — Мамо, ти жартуєш? Що ти там вигадала? Навіщо тобі чужі люди вдома?
— Це не жарти, Катю, це моє рішення, — мій голос став твердим, — я хочу зібрати достатні кошти для подорожей. Хочу побачити світ, доки в мене є сили. І щоб ти розуміла, я не збираюся більше виконувати функцію няньки по першому дзвінку. Ви дорослі люди, самі вирішуйте свої питання з дітьми. Прошу вибачення, але мені час. До побачення!
Я поклала слухавку, відчуваючи, як тремтять руки. Конфлікт був неминучим, і він таки стався. Але я відчувала, що це був перший крок до справжньої, довгоочікуваної свободи.
Моє шістдесятиріччя пройшло тихо, у родинному колі. Син Андрій із дружиною та сином Максимом, донька Катерина з чоловіком Олегом та донькою Софійкою.
Ми посиділи, посміялися, з’їли торт. Але в той вечір, задуваючи свічки, я загадала одне-єдине, справжнє бажання: подорожувати.
Я все життя пропрацювала вчителькою, завжди була відповідальною та ощадливою. Мої заощадження були скромними, але я завжди відкладала кошти, здебільшого для дітей, для онуків, на “чорний день”.
Пенсія, як і в більшості, не давала жодної можливості для таких амбітних планів. А я мріяла не просто побачити, а відчути світ: побродити вузькими вуличками стародавніх міст, побачити величні гори, насолодитися океанським бризом. Я вирішила, що маю право на це.
Наступного дня після ювілею я почала діяти.
— Я хочу, щоб мої подорожі відбувалися хоча б двічі на рік, — розмірковувала я вголос, дивлячись на порожню кімнату Андрія. Він давно виїхав, а кімната простоювала. — Я не можу чекати, поки з’явиться чарівний фінансовий потік. Треба діяти рішуче.
Рішення прийшло само собою: здати в оренду кімнату. Цей додатковий дохід був би тим самим фінансовим підґрунтям, яке дозволить мені нарешті розправити крила.
Я зателефонувала рієлтору. Це був молодий, енергійний хлопець, який швидко знайшов для мене ідеальний, на його думку, варіант.
— Олено Степанівно, це просто знахідка для вас! — щебетав він у слухавку. — Дві студентки. Вони навчаються на престижних факультетах, тихі, охайні, з села. Вони не будуть вам заважати. За символічну винагороду я організую вам зустріч.
Я погодилася. Звісно, я нікому не сказала про своє рішення. Я прекрасно розуміла, що мої діти не будуть у захваті.
Мій старший син, Андрій, був уже майже повністю забезпечений житлом. Він мав власну квартиру і вже закінчував виплачувати іпотечний кредит, який брав на значну суму. Він був зайнятий своєю кар’єрою та вихованням сина Максима.
А ось доньці Катерині пощастило менше. Вона жила з чоловіком та донькою у квартирі свекрухи. Її чоловік, Олег, не хотів брати на себе фінансові зобов’язання. Він постійно повторював: «Навіщо мені залазити у борги? Краще жити скромно». Тому їм доводилося постійно тіснитися на спільній кухні зі свекрухою.
Обидвоє моїх дітей мали звичку «підкидати» мені онуків. Звичайно, я обожнювала Максима та Софійку, але іноді мені здавалося, що я живу на побігеньках, не маючи права на жоден вільний вечір чи вихідний. З появою квартирантів цьому мав настати кінець. І я обговорила це заздалегідь.
Зустріч зі студентками відбулася наступного тижня. Дві дівчини, Ірина та Марта, були схожі на світлячків: скромні, але з рішучим поглядом.
— Доброго дня, Олено Степанівно, — привіталася Ірина. Вона була більш балакучою. — Ми дуже раді, що ви погодилися нас прийняти. Ми шукаємо тихе місце для навчання, щоб нікому не заважати.
Ми сіли на кухні, і я одразу перейшла до правил. Це був ключовий момент.
— Дівчата, я мушу бути з вами абсолютно відвертою. Я здаю цю кімнату, щоб мати можливість подорожувати. У мене є моє життя, і я не хочу, щоб виникали якісь незручності.
Марта, яка до цього моменту мовчала, кивнула.
— Звичайно, ми розуміємо. Ми дорослі люди, будемо дотримуватися чистоти і тиші.
— Це чудово, — я поставила горнятко. — А тепер найважливіше. У мене є діти та онуки. Вони звикли приїздити до мене на вихідні. Я хочу, щоб ви знали: тепер це виключено. Жодних онуків із ночівлею. Жодних несподіваних гостей. Ні з мого боку, ні з вашого. Максимум — короткочасне чаювання. Я повинна мати вільний простір і час для себе. Ви згодні з такими умовами?
Ірина та Марта переглянулися.
— Звичайно! — відповіла Ірина. — Для нас це ідеально. Нам потрібна тиша для занять. А гості, у нас їх майже не буває.
Ми домовились, обговорили
розмір плати, який був для мене досить відчутною підтримкою, і через тиждень дівчата переїхали.
Минали три тижні. Я насолоджувалася змінами. Дівчата були справжніми господинями: вони не були розпещеними, ретельно прибирали за собою, завжди питали дозволу, перш ніж скористатися спільною побутовою технікою.
Я отримувала свої перші кошти, які акуратно відклала, мріючи про першу поїздку до Середземного моря. Все було просто чудово.
А потім пролунав той дзвінок від Катерини, який став початком справжньої «операції по поверненню бабусі».
Не встигла я оговтатися від розмови з Катериною, як мені зателефонував Андрій. У його голосі відчувалося невдоволення, хоча він намагався бути стриманим.
— Мамо, Наталка (моя дружина) розповіла мені про твоїх квартирантів, — сказав він, — це правда? Ти серйозно?
— Правда, Андрію, — відповіла я, спокійно. — Сподіваюся, Катя також повідомила тобі, що відтепер моє життя — не цілодобова служба нянькою.
Андрій зітхнув:
— Я розумію, що тобі хочеться відпочити. Але чому ж не порадитися з нами? Ми б знайшли рішення. Або, якщо тобі потрібна певна сума, ми б допомогли. Але чужі люди у твоїй квартирі? Це небезпечно!
— Андрію, по-перше, я вже доросла жінка, — нагадала я йому, — і маю право розпоряджатися своїм житлом, як вважаю за потрібне. По-друге, це не чужі люди, а дві прекрасні, виховані студентки. По-третє, це моє рішення. Я не хочу отримувати допомогу. Я хочу мати своє джерело фінансового підґрунтя для своєї мрії, і досягати цього самостійно.
— Мамо, але ж це абсурд! Ти ж знаєш, що я весь час плачу іпотеку, — виправдовувався син.
— Я знаю, Андрію. Але це твоє фінансове зобов’язання. А ось мої зобов’язання перед вами, дітьми, закінчилися, коли ви стали дорослими й самостійними. Я тобі дуже бажаю скоріше закінчити виплати і насолоджуватися своїм житлом. А мені час насолоджуватися моїм!
Андрій був збентежений, але, на відміну від сестри, він не став наполягати. Він лише мовчазно погодився.
Наступною була «важка артилерія» — зять Олег. Він зателефонував мені того ж вечора, і його тон був надзвичайно обуреним.
— Олено Степанівно, Катя розповіла мені, я просто не можу повірити! — виголосив він, немов оперний співак. — Подорожувати можна і вдома! В інтернеті є тисячі віртуальних турів, виставок! Навіщо вам витрачати такі значні кошти? Ви ж могли б зібрати їх і допомогти Каті з квартирою!
Я ледь не засміялася від такої безтактності.
— Олеже, я рада, що тобі подобаються віртуальні подорожі, — відповіла я солодко, — якщо тебе це влаштовує, подорожуй. Але я хочу відчути тепло справжнього сонця і запах чужих міст, а не дивитися на картинки. А щодо квартири. Ти сам вирішив не «залазити у борги». Можливо, варто було б тобі не критикувати мої фінансові рішення, а подбати про вищу заробітну плату, щоб купити своїй родині окреме житло?
Моя ремарка щодо квартири викликала в Олега справжній шквал обурення.
— Як ви можете так говорити? Це ж гроші, які буквально лежать у вас під ногами! Ви могли б допомогти доньці, а натомість викидаєте їх на вітер морського узбережжя! Це егоїзм!
— Це моє життя, Олеже, — рішуче відповіла я. — І я проживу його так, як хочу. А твою зарплату і твою родину, будь ласка, забезпечуй сам. До побачення!
З цього моменту мене почали «обробляти» з усіх боків. Донька, син, навіть невістка Наталка почала робити натяки, що я могла б бути більш… «корисною». Але найактивнішою була Катерина, яка перейшла до справжнього емоційного шантажу.
— Мамо, ти могла б зібрати цю значну суму, а ми б доклали свій ресурс, і ти б допомогла нам із першим внеском на власне житло! — плакала вона в слухавку. — А тивідкладаєш усе на свій відпочинок!
— Катю, я вже стільки вам допомагала, — намагалася я достукатися до неї, — я сиділа з вами в дитинстві, я підтримувала вас, коли ви тільки починали кар’єру. Тепер я хочу пожити для себе.
— Але ж онуки! Ти про них зовсім не думаєш! — це був її останній, найсильніший аргумент.
— Я про них думаю, Катю. І я їх люблю. Але я не нянька. Я — бабуся, і я маю право на свій час і свої мрії. Коли я повернуся з подорожі, я буду рада провести з ними час, але за моїми правилами і за домовленістю.
Можна довго описувати наші суперечки. Скажу коротко: сторони залишилися при своїх думках. Я не піддалася на вмовляння, шантаж і вимоги.
Діти, звісно, образилися. Вони дули губи, відповідаючи мені короткими фразами, а дзвінки від них стали рідшими. Але я відчувала справжнє полегшення. Моя рука більше не була прив’язана до телефону, очі не очікували несподіваних візитів із валізами дитячих речей. Я нарешті відчула свою свободу.
Я продовжую збирати кошти. Ірина та Марта виявилися ідеальними сусідками. Вони часто діляться зі мною студентськими історіями, і я насолоджуюся їхнім товариством.
Я достатньо багато допомагала дітям раніше. Тепер нехай вибачають, але я обираю себе. Я не хочу, щоб єдиною «подорожжю» в моєму житті, яка мене чекає, була остання і недовга. Я хочу ще багато разів побачити, як сонце сідає за далекий обрій. І я обов’язково це зроблю. Я заслужила це.
Головна картинка ілюстративна.
