Телефонний дзвінок пролунав у той момент, коли я стояла біля вхідних дверей, намагаючись втиснути двох своїх маленьких синів у зимові комбінезони.

— Мирослава, ти де? — Мамин голос був напруженим, у ньому відчувалася нервова поспішність. — Ти ж розумієш, що розпис вже ось-ось почнеться! Я не хочу, щоб ти запізнилася. Це ж весілля твоєї сестри!

Я втомлено зітхнула, намагаючись однією рукою поправити шарф молодшому, а іншою тримаючи телефон.

— Мамо, я нікуди не поспішаю. Ми зараз з хлопцями збираємося, але не на весілля.

На тому кінці лінії запала важка тиша.

— Що ти таке кажеш, Мирославо? Ти ж отримала запрошення! Я бачила! Що це за дитячі витівки? Ти що, образилася через дрібниці?

— Дрібниці? — я вирішила не приховувати свого роздратування. — Ти прочитала, що написано на звороті, чи лише подивилася на блискучий папірець? Там чітко сказано: «Весілля – подія для дорослих. Просимо дітей залишити вдома». Мої сини, мамо, не іграшки, яких можна передати на зберігання. І я не можу просто так кинути їх одних у квартирі, щоб півдня святкувати.

Мама почала говорити швидко, майже злісно, намагаючись виправдати молодшу доньку.

— Мирославо, ти драматизуєш! Усі розуміють, що це свято не для малечі. Вони ж бо не вміють поводитися, можуть щось пошкодити, їм буде нудно! У Вікторії та її нареченого були свої міркування! Це їхнє свято!

— Їхнє свято? — мій голос став тихим, але рішучим. — Це свято, на яке не запросили її рідних племінників. Ти розумієш, рідних? Вони — частина сім’ї! Чомусь, коли донька в дев’ять років залишилася без батька і ти вийшла заміж за Олега, я стала частиною його родини, але мої діти, схоже, недостатньо «рідні» для твого нового подружжя!

Мама, замість співчуття, лише перейшла до маніпуляцій.

— Ти все перекручуєш! Ти завжди була така: ображена, з претензіями! Олег так старався, допоміг Вікторії з приданим, подарував їм шикарну квартиру! А ти? Ти лише бачиш образу! Я ж його просила, щоб він допоміг тобі з цим житловим питанням, але ти сама знаєш, він відповів: «Мирослава доросла, нехай сама керує своїм життям».

— Так, я керую! — підтвердила я. — І я керую ним сьогодні так: я йду гуляти зі своїми синами туди, де їх раді бачити. І якщо Вікторія вирішила, що мої діти — це перешкода на її ідеальному святі, то я не буду на ньому присутня. Передай їй мої найкращі побажання.

Я поклала слухавку, не даючи їй сказати більше жодного слова. Поруч стояв мій старший, Миколка, і дивився на мене великими, здивованими очима.

— Мамо, що сталося?

Я присіла, обійняла обох синів і твердо відповіла:

— Ми йдемо туди, де нам буде найкраще. Там, де нас люблять і де нам раді. Усе гаразд, хлопчики.

Мене звати Мирослава. Мені трохи за тридцять, і я сама виховую двох чудових синів: Миколці чотири, а Дмитру – три рочки. Наше життя — це постійний рух, наповнений дитячим сміхом, іноді хаосом, але завжди любов’ю.

Ми живемо в тісній однокімнатній квартирі, яка дісталася мені після розлучення, і мушу визнати, місця нам не вистачає. Але ми дружні й навчилися цінувати простір, який маємо. Навіть попри свій вік, мої хлопчики стараються мені допомагати в побуті.

Моя зведена сестра, Вікторія, нарешті виходила заміж. Їй вже скоро тридцять, і, як кажуть, час настав. Я щиро раділа за неї, що вона знайшла чоловіка, який відповідає всім її високим вимогам. Вікторія ніколи не була обділена чоловічою увагою, але всі її романи були нетривалими. Вона називала це «творчим пошуком».

— Миро, ти ось поспішила, — любила вона повторювати мені, коли я натякала їй, що пора б уже визначитися, — і тепер що? Розлучена, з двома дітьми на шиї і цим кредитом на квартиру. Я так не хочу. Я краще почекаю.

І вона справді почекала. І їй пощастило. Наш вітчим, Олег, який виховав мене з дев’ятирічного віку і був рідним батьком Вікторії, вирішив зробити їй грандіозний подарунок на весілля.

— Вікторія йде під вінець, — розповідала мені мама з гордістю, — Олег вирішив подарувати їм нову двокімнатну квартиру! Це ж чудово!

Я, звісно, привітала сестру, але підсвідомо відчувала образу. Олег виховував мене стільки років. Коли ми розлучилися з чоловіком і я залишилася сама з дітьми та кредитом, я сподівалася на його підтримку.

Він міг би допомогти мені хоча б зменшити фінансовий тягар, пов’язаний із житлом. Але ні. Як і в дитинстві, коли всі найкращі речі діставалися Вікторії, і тут його щедрість була вибірковою. «Мирослава доросла, сама впорається», — так він завжди говорив про мене.

— Тобі слід зосередитися на своїй кар’єрі, — радила мені мама, коли я якось обережно натякнула їй про житло, — не чекай ні від кого допомоги. Це тобі буде уроком.

Я вирішила, що квартира — це не головне. Головне — це мої діти і наш спокій. Але весілля Вікторії стало тим моментом, який вивів мої емоції на поверхню і спричинив розбрат із мамою.

Одного вечора Вікторія прийшла зі своїм нареченим, Семеном, і вручила мені надзвичайно красиве запрошення. Воно було надруковане в дорогій друкарні, з рельєфними літерами, і, що найцікавіше, на ньому була моя особиста фотографія, як на іменному квитку.

— Миро, ми так раді тебе бачити! — щебетала Вікторія. — Ти обов’язково приходь! Я дуже старалася з дизайном. Це для тебе.

— Дякую, Віко, — відповіла я щиро, розглядаючи витончений папір.

— І, до речі, — додала вона, посміхаючись, — ти потім подивися, там на звороті є деякі нюанси. Ми зі Семом прописали для зручності гостей.

Я тоді не звернула уваги, що ані вона, ані Семен жодним словом не обмовилися про присутність на весіллі моїх синів. Вони поспіхом пішли, а я залишилася розглядати запрошення.

Хлопчики, природно, тут же підбігли до мене, зацікавлені барвистим оформленням.

— Мамо, а де я? А де Діма? — запитав Миколка, старший.

Питання було логічним. Я почала пояснювати, що запрошують дорослих, але дорослі, мовляв, беруть із собою дітей, це таке правило для дорослих. Поки я вигадувала цю історію для дітей, я перевернула запрошення.

На звороті був короткий план весілля з розкладом церемонії та святкового прийому. А далі йшли кілька пунктів, яких молодята просили дотримуватися. Один із них різонув:

«Весілля – подія для дорослих. Просимо дітей, які не є прямими учасниками церемонії, залишити вдома. Дякуємо за розуміння!»

Я відчула, як моє обличчя стало гарячим.

— Мамо, а що там написано? — запитав Дмитрик, тягнучи мене за рукав.

Я не могла знайти слів, щоб пояснити цим двом маленьким чистим душам, що їхня рідна тітка вважає їх зайвими на своєму святі.

— Хлопці, — сказала я, взявши себе в руки, — я не все зрозуміла. Зараз я подзвоню тітці Віці й уточню, добре?

Вони притихли в очікуванні, а я набрала номер сестри.

— Вікторіє, це я, — сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно. — Я прочитала ваше прохання на звороті. Сподіваюся, цей пункт про дітей не стосується твоїх рідних племінників? Адже ти розумієш, що мені їх ні з ким залишити.

У відповідь я почула голос сестри, у ньому не було ані співчуття, ані збентеження, лише холодна раціональність.

— А ти як думаєш, Миро? Звичайно, стосується. Правило є правило. Це ж весілля, а не дитячий майданчик. Якщо ти прийдеш із дітьми, що я тоді скажу іншим гостям, які залишили своїх удома? Вони почнуть обурюватися.

Мій дар мови зник. Я просто відчула, як щось усередині мене надломилося. Без слів я натиснула кнопку відбою.

Я повернулася до хлопчиків.

— Знаєте що? — я посміхнулася їм через силу. — Я тут подумала, весілля — це нудно. Там дорослі просто сидять і розмовляють. А ми сьогодні замість весілля підемо у Зоопарк!

Очі хлопчиків засвітилися. Вони спочатку зраділи, почали обіймати мене.

— Ура! У зоопарк!

Але потім Дмитрик, мій молодший, запитав, дивлячись мені у вічі з такою проникливістю, що в мене защеміло в серці:

— Мамо, нас, мабуть, не беруть на весілля? Ми можемо тихенько посидіти вдома, доки ти підеш до тітки Віки. Ми ж не будемо шуміти…

Ця щирість маленької дитини щоб я могла піти на свято, розтопила мою рішучість. Я ледь стрималася, щоб не заплакати.

— Ні, Дімко, що ти! — я обійняла його міцно-міцно. — Мені здається, що в зоопарку нам усім буде набагато цікавіше. Там щойно народилися маленькі ведмежата, ти уявляєш? Я давно хотіла на них подивитися. Ми ж ідемо, правда?

Хлопчики знову радісно закричали: «Так! Ура!». Конфлікт був вирішений на користь ведмежат.

Ми провели в зоопарку чудовий час. Миколка і Дмитрик бігали від вольєра до вольєра, захоплюючись тваринами. Я почувалася спокійно, насолоджуючись їхньою безпосередністю, розуміючи, що це свято справді набагато цінніше, ніж будь-який весільний прийом.

О півдні, коли ми стояли біля вольєра з білими ведмедями, пролунав дзвінок. Це була мама.

— Мирославо, ти де? — її голос був ще більш роздратований, ніж вранці. — Вони вже в ресторані! Ти що, зовсім не прийдеш?

Я спокійно відповіла, дивлячись на щасливі обличчя своїх дітей.

— Нікуди я не запізнилася, мамо. Я гуляю з хлопцями в зоопарку. Адже їх, як ти знаєш, на весілля не запросили.

Настала тиша. Я могла уявити, як вона стискає телефон.

— Ти робиш це мені на зло? Ти повинна була знайти, кому їх залишити! Я ж не можу пояснити гостям, чому твоє місце пусте!

— Це вже твої проблеми, мамо, — відповіла я, у моєму голосі не було місця для почуття провини.

Звісно і мама і Вікторія на мене образились.не розмовляють. Але хіба не я повинна ображатись у цьому випадку? Чого мої діти недостойні свята? Хто узагалі такі вимоги вигадав “приходьте без дітей”?

Головна картинка ілюстративна.