— Ти справді вважаєш, що маєш право так розпоряджатися моїми зусиллями? — голос Марини тремтів, але вона намагалася тримати спину рівно.

— Я вважаю, що в сім’ї не існує «твого» чи «мого». Є спільне благо, — Андрій стояв біля вікна, навіть не повертаючись до дружини

Його постать здавалася монолітною, незворушною.

— Спільне благо — це коли ми разом вирішуємо, куди витрачати кошти. А не коли ти нишком забираєш моє майно і передаєш його третій особі! — вона зробила крок вперед, сподіваючись побачити хоч краплю каяття в його очах.

— Моя мама краще знає, як зберегти капітал для нашої майбутньої оселі. Ти занадто легковажна, — він нарешті повернувся, і його погляд був холодним, наче лютневий ранок. — І взагалі, я вже все вирішив. Твоя картка тепер у неї. Будеш отримувати на необхідне щотижня. Як дитина, що не вміє рахувати.

Марина розливала ароматний напій у порцелянові горнятка, коли Андрій розклав на столі папери з розрахунками на оновлення вітальні.

Аркуші, вкриті дрібними цифрами, зайняли майже всю поверхню стільниці. Чоловік повільно вів пальцем по рядках, вголос зачитуючи вартість декоративної штукатурки, ламінату та нових світильників.

— Сорок дві тисячі за набір італійської плитки для передпокою, — Андрій підняв погляд на дружину. — Занадто розкішно. Можна знайти аналог вітчизняного виробництва, він втричі дешевший.

— Але ж це якість, Андрію, — Марина сіла навпроти, обхопивши долонями тепле горня. — Ми робимо це один раз на багато років. Я хочу, щоб наш дім мав вигляд професійного проєкту.

— Все одно це марнотратство.

Він продовжував свій монотонний перелік. Клей, шпаклівка, фарба. Його голос звучав сухо, з ледь помітними нотками роздратування.

Раптом погляд чоловіка зачепився за нові штори у вітальні — графітового кольору, з ледь помітним оксамитовим відливом.

— І скільки ти віддала за цей текстиль?

Марина поставила горнятко, відчуваючи, як серце починає битися частіше.

— Досить багато. Це натуральний льон з авторським принтом.

— Скільки саме? — Андрій примружився, його обличчя стало наче маска. — Я купила їх за власні преміальні. Це була моя нагорода за успішно закритий квартал.

— Замість того, щоб покласти ці кошти на депозит, ти купила ганчірки? На ці гроші можна було б оновити сантехніку! — він зневажливо піджав губи.

— Це мої кошти, — спокійно зауважила Марина. — Я маю право на маленькі радощі.

Андрій нічого не відповів, повернувшись до своїх цифр. Але атмосфера в кімнаті змінилася. Напруга зависла між ними, густа й неприємна, наче передчуття грози.

Минув тиждень. Марина працювала за ноутбуком, коли відчула на собі важкий погляд. Андрій стояв за її спиною, дивлячись на екран телефона, що лежав поруч.

На дисплеї з’явилося сповіщення про покупку в інтернет-магазині доглядової косметики. Сума була солідною.

— Знову банки з кремом? — голос чоловіка прозвучав гостро, як лезо.

— Мені потрібен якісний догляд, у мене дуже тендітна шкіра, — Марина не відводила погляду від монітора.

— Можна купити звичайний крем у аптеці. Навіщо витрачати цілий статок на бренд?

— Тому що я ціную себе і свій вигляд, — жінка продовжувала друкувати текст. — Це моя справа, як розпоряджатися власною винагородою.

Андрій важко зітхнув і пішов на кухню. Невдовзі Марина почула, як він дзвонить своїй матері, Ганні Степанівні.

Розмова велася напівпошепки, але до вітальні долітали окремі слова: «марнотратство», «не поважає сімейні цінності», «думає лише про власні забаганки».

Марина сильніше натискала на клавіші, намагаючись не слухати. Вона не хотіла конфлікту. Не тепер.

На початку наступного місяця Марина отримала неймовірно вигідну пропозицію — розробку дизайну для великого агрохолдингу.

Оплата була дуже високою. Це була винагорода за місяці недоспаних ночей і десятки варіантів ескізів.

Щоб зробити робочий процес приємнішим, Марина замовила кавову станцію. Професійну, з багатьма функціями, про яку давно мріяла.

Коробку привезли вдень, і кур’єр ледь затягнув її до коридору. Ввечері Андрій повернувся додому і одразу зупинився перед величезним пакунком.

— Це ще що за агрегат?

— Моя нова помічниця. Тепер я зможу готувати каву не гірше, ніж у улюбленій кав’ярні.

Чоловік обійшов коробку, знайшов накладну і його обличчя зблідло.

— Ти витратила стільки грошей на машину для води?! Марина, ти при своєму розумі?

— Цілком. Це мій комфорт. Я проводжу за роботою по дванадцять годин на добу. Я заслужила на це.

— Це не інвестиція, це викинуті на вітер можливості! У нас є турка!

— Я хочу саме цю машину.

— А я хочу, щоб ти поважала мою думку, перш ніж спустошувати рахунок!

Марина випрямилася, дивлячись чоловікові прямо в очі.

— Це мої зароблені кошти. Я не прошу в тебе ні копійки.

— У нас сім’я! Все має бути прозорим і спільним!

— Але чомусь під «спільним» ти розумієш лише моє підпорядкування твоїм правилам.

Андрій розвернувся і пішов до спальні, гучно зачинивши двері. Марина залишилася серед коридору з шматком пакувального скотчу в руках.

Всередині оселився холод. Щось дуже важливе в їхніх стосунках почало руйнуватися.

За кілька днів на порозі з’явилася Ганна Степанівна. Свекруха приїхала з кошиком домашньої випічки, заявивши, що хоче допомогти з прибиранням.

Марина не була в захваті, але не хотіла здаватися неввічливою. Ганна Степанівна почала активно господарювати на кухні, а потім перейшла до спальні.

Марина застала її біля відкритої шафи. Свекруха перекладала сукні, уважно вивчаючи етикетки.

— Ганно Степанівно, я можу сама розібратися зі своїми речами, — м’яко сказала Марина. — Ой, дитино, я ж як краще хочу. Тобі треба навчитися ладу. Ось ця сукня… я бачила таку в Глобусі. Вона коштує стільки, скільки я за три місяці не отримую!

— Це був подарунок собі на день народження.

— Андрійко каже правду. Ти зовсім не знаєш ціни грошам. Ти ж жінка, маєш берегти вогнище, відкладати на чорний день. А ти все на себе, все на фасад…

Свекруха з докором похитала головою. Марина відчула, як роздратування перетворюється на тиху лють.

— Це мої кошти, Ганно Степанівно. І я сама вирішую, на що їх витрачати.

— Сім’я — це спільна комора, — відрізала свекруха, закриваючи дверцята шафи. — А ти поводишся як гостя, а не як дружина.

Наступного вечора Андрій повернувся додому дивно спокійним. Він зайшов до спальні, попрямував до комода, де Марина тримала свої документи та картки.

Почав перевіряти вміст шухляд. Жінка спостерігала за цим із порога.

— Що ти шукаєш?

— Та так, порядок наводжу, — він не піднімав очей. Андрій знайшов конверт із новою іменною карткою, на яку щойно надійшов гонорар. Взяв її і швидко поклав до своєї кишені.

— Навіщо тобі моя картка?

— Тобі так буде краще, — загадково посміхнувся він і вийшов з кімнати.

Вранці Марині потрібно було розрахуватися за доставку продуктів. Вона відкрила гаманець — порожньо.

Перевірила сумку, робочий стіл, полиці. Ніде. Вона зателефонувала чоловікові. Він скинув виклик. Написала повідомлення: «Де мій пластик?» Тиша у відповідь.

Цілий день вона не могла зосередитися. Перед очима стояла картина того, як Андрій нишпорить у її речах. Ввечері, щойно він переступив поріг, Марина одразу перегородила йому шлях.

— Де моя картка, Андрію?

Він пройшов до вітальні, кинув ключі на столик.

— Я віддав її мамі. Марина завмерла, не вірячи власним вухам. — Що ти зробив? — Віддав мамі. Ми з нею порадилися і вирішили, що це єдиний спосіб вберегти наш бюджет від твоїх неконтрольованих емоцій. Тепер вона буде вести облік. Якщо тобі щось знадобиться — напишеш список. Вона купить або виділить кошти на необхідне.

Слова Андрія звучали так, ніби він говорив про погоду.

— Ти не мав права!

— Я твій чоловік. Я захищаю наші інтереси. Ти купуєш кавові машини, коли нам треба думати про майбутнє. Це егоїзм у чистому вигляді.

— Егоїзм — це забирати чужу працю! Поверни негайно!

— Ні. Ганна Степанівна вже склала план витрат.

Марина кинулася до нього, намагаючись дістати телефон, щоб заблокувати рахунок. Але Андрій був швидшим. Він вихопив її ґаджет і підняв руку вгору.

— Ми — твоя родина, яка намагається врятувати тебе від самої себе!

Він зачинився у спальні, залишивши Марину в порожній вітальні.

Ближче до ночі Андрій вийшов. Його обличчя було самовдоволеним.

— До речі, мамі потрібно було закрити кілька питань. Вона взяла частину коштів з твого рахунку. Там були старі зобов’язання перед банком… ми вирішили, що краще закрити їх зараз, щоб відсотки не зростали.

Марина відчула, як усередині все оніміло.

— Ви витратили мої зароблені гроші на кредити твоєї матері?

— Це сімейні справи, Марино.

Коли Андрій ліг спати, Марина діяла швидко. Вона згадала про старий ноутбук, який лежав у коробці на антресолі.

Дістала його, підключила до мережі. Пароль від банківського кабінету вона знала напам’ять.

На рахунку залишилася лише частина суми. Ганна Степанівна не гаяла часу. Марина відкрила вікно переказів.

Ввела номер рахунку своєї сестри, Олени. Сума — все, що залишилося до копійки. Для підтвердження потрібен був код.

Оскільки телефон був у Андрія, Марина використала функцію підтвердження через електронну пошту, доступ до якої був на ноутбуці. Клік. Готово. Рахунок порожній.

На світанку її розбудив гнівний вигук. Андрій стояв над нею.

— Що ти зробила?! Мама намагалася розрахуватися в магазині, а там нуль! Де гроші?!

Марина піднялася, відчуваючи дивну легкість.

— Я розпорядилася ними на свій розсуд. Вони там, де їх ніхто не забере без мого дозволу.

— Ти не мала права! Це спільні кошти!

— Ні, Андрію. Це моя праця. І знаєш що? На цьому наш спільний шлях завершується.

— Ти про що? — він розгубився.

— Про розлучення. Збирай речі. Ця квартира куплена мною ще до нашого знайомства. У тебе є година, щоб вивезти свої валізи до Ганни Степанівни.

— Ти не посмієш…

— Посмію. І замок я змінюю сьогодні ж.

Андрій намагався називав її холодною та бездушною. Але Марина більше не чула його. Вона бачила перед собою лише шлях до свободи.

Ввечері, коли за колишнім чоловіком нарешті зачинилися двері, Марина сіла на диван.

Вона замовила нову картку, змінила всі цифрові паролі та викликала майстра. Коли ключ вперше повернувся в новому замку, вона нарешті зробила повний вдих.

Через місяць вони розлучилися. Андрій намагався відсудити кавову машину та штори, але Марина надала всі чеки на своє ім’я.

Суддя лише втомлено дивилася на чоловіка, який намагався забрати те, до чого не доклав жодних зусиль.

Сьогодні Марина знову працює над великим проєктом. Вона купує те, що їй подобається, подорожує і ні перед ким не звітує.

Кожна копійка на її рахунку — це символ її незалежності. А Ганна Степанівна… подейкують, вона досі шукає, хто б закрив її черговий кредит.

Але Марина цього вже не чує. Вона слухає тишу свого щасливого, вільного дому.

Головна картинка ілюстративна.