Ніхто не бере заміж! На побачення ходять запросто – наїдяться, наспляться і поминай, як звали.

Мама моя впевнена, що мені щось пороблено і це треба відмолювати та відробляти. Даремно вона кличе священника та ходить по прощах – причина не в цьому.

Просто чоловіки такі пішли. Їм все дозволено – беріть, що хочете, пробуйте, беріть на виплату, а колись розплатитеся. От вони й користаються тим.

А що жінці? А ще й незаміжній? Правильно – гарно виглядати, тратячи на це пів зарплатні, якщо не всю, бути розуміючою та, боже борони, не виправляти, коли кавалер несе вже відверту дичину.

Знаєте, чого я вчуся перед дзеркалом? Тримати лице, коли мої колеги по роботі питають, коли я заміж вийду.

Коли мої одружені подруги питають, коли я заміж вийду.

Коли мої родичі питають, коли я заміж вийду.

Навіть півень в селі дивиться на мене допитливо – вийдеш цього року чи ні, бо мені ще курей топтать і топтать…

Я маю усміхатися і говорити, що ще не планую заміжжя і хочу пожити для себе та побачити світ.

Але єдине, що я хочу побачити, це маленьке сонечко у мене на руках ніжно тулитися до найніжнішої шкіри в світі і вдихати неймовірний аромат моєї дитинки.

Найгірше мені стає на день Святого Миколая, але й тиждень перед цим жінки з нашого колективу трохи стають нервові.

А вже на самий день Святого Миколая я просто не можу винести ці фото діток, які щасливо розривають пакунки і на весь голос верещать від щастя, на світлини, де вже більшенькі обіймають маму і тата та дякують за подарунок, бо маленькі ще вірять в чудо.

Якби мені хотілося повірити в чудо, але мені вже за «тридцять п’ять»…

В такий день я стараюся «захворіти», щоб не переживати це все, бо можу своє лице й не втримати.

Ще й Різдво не дуже люблю, а далі вже якось людей попускає і перестають хвалитися, куди вони їздили з дітьми.

Отак і живу, вірніше жила.

Вибралися ми з подругами в кіно на якусь мелодраму і, як це буває, трохи просльозилися та вирішили не розходитися, а піти в невеличкий ресторанчик.

Сидимо, балакаємо та обговорюємо страви, які нам принесли – який рецепт варто повторити й собі, а що ніколи не замовляти.

– Добре тобі Ірино критикувати, – каже мені подруга, – Ти собі можеш дозволити коло такого салату пів дня бавитися, вимочуючи в соусі чи маринаді, а у нас все має бути швидко з тими дітьми і чоловіком.

Я не кажу, що я б з радістю їла хліб без масла, лиш би мати діток і чоловіка, тільки голову опустила.

Коли ми збиралися додому нам щось рахунок не несуть, дівчата почали спішити, мовляв, ось тобі гроші – розберися, бо нам додому треба. Стою я та чекаю коло стійки, щоб розплатитися, аж мені адміністратор каже:

– Вас вже розраховано.

Я так здивувалася, бо таке зі мною вперше.

Почала допитуватися хто та як і той показав мені за сусідній столик, де сидів доволі приємний чоловік. Я підійшла і подякувала.

– Вибачте, але що вас спонукало це зробити?, – питаю.

– Я надіявся, що подруги скоріше підуть додому. А вас залишать оплатити рахунок, тому попросив офіціанта не спішити.

Вадим виявився розлученим 40-річним чоловіком, без шкідливих звичок, квартирою та матеріально забезпеченим…

Ми зустрічаємося вже місяць і він дуже старається аби й в ресторан сходити і мене з квітами зустріти, інколи запрошує до себе на вечерю або готує в мене.

Я вже й боюся надіятися, що ці стосунки надовго. Мені з ним дуже добре. Але не знаю, як зробити так, щоб він був зі мною… Всі мої стосунки до цього якось не вселяють оптимізму.

Фото Ярослава Романюка.