Ніхто не бере заміж! На побачення ходять запросто – наїдяться, наспляться і поминай, як звали.
Мама моя впевнена, що мені щось пороблено і це треба відмолювати та відробляти. Даремно вона кличе священника та ходить по прощах – причина не в цьому.
Просто чоловіки такі пішли. Їм все дозволено – беріть, що хочете, пробуйте, беріть на виплату, а колись розплатитеся. От вони й користаються тим.
А що жінці? А ще й незаміжній? Правильно – гарно виглядати, тратячи на це пів зарплатні, якщо не всю, бути розуміючою та, боже борони, не виправляти, коли кавалер несе вже відверту дичину.
Знаєте, чого я вчуся перед дзеркалом? Тримати лице, коли мої колеги по роботі питають, коли я заміж вийду.
Коли мої одружені подруги питають, коли я заміж вийду.
Коли мої родичі питають, коли я заміж вийду.
Навіть півень в селі дивиться на мене допитливо – вийдеш цього року чи ні, бо мені ще курей топтать і топтать…
Я маю усміхатися і говорити, що ще не планую заміжжя і хочу пожити для себе та побачити світ.
Але єдине, що я хочу побачити, це маленьке сонечко у мене на руках ніжно тулитися до найніжнішої шкіри в світі і вдихати неймовірний аромат моєї дитинки.
Найгірше мені стає на день Святого Миколая, але й тиждень перед цим жінки з нашого колективу трохи стають нервові.
А вже на самий день Святого Миколая я просто не можу винести ці фото діток, які щасливо розривають пакунки і на весь голос верещать від щастя, на світлини, де вже більшенькі обіймають маму і тата та дякують за подарунок, бо маленькі ще вірять в чудо.
Якби мені хотілося повірити в чудо, але мені вже за «тридцять п’ять»…
В такий день я стараюся «захворіти», щоб не переживати це все, бо можу своє лице й не втримати.
Ще й Різдво не дуже люблю, а далі вже якось людей попускає і перестають хвалитися, куди вони їздили з дітьми.
Отак і живу, вірніше жила.
Вибралися ми з подругами в кіно на якусь мелодраму і, як це буває, трохи просльозилися та вирішили не розходитися, а піти в невеличкий ресторанчик.
Сидимо, балакаємо та обговорюємо страви, які нам принесли – який рецепт варто повторити й собі, а що ніколи не замовляти.
– Добре тобі Ірино критикувати, – каже мені подруга, – Ти собі можеш дозволити коло такого салату пів дня бавитися, вимочуючи в соусі чи маринаді, а у нас все має бути швидко з тими дітьми і чоловіком.
Я не кажу, що я б з радістю їла хліб без масла, лиш би мати діток і чоловіка, тільки голову опустила.
Коли ми збиралися додому нам щось рахунок не несуть, дівчата почали спішити, мовляв, ось тобі гроші – розберися, бо нам додому треба. Стою я та чекаю коло стійки, щоб розплатитися, аж мені адміністратор каже:
– Вас вже розраховано.
Я так здивувалася, бо таке зі мною вперше.
Почала допитуватися хто та як і той показав мені за сусідній столик, де сидів доволі приємний чоловік. Я підійшла і подякувала.
– Вибачте, але що вас спонукало це зробити?, – питаю.
– Я надіявся, що подруги скоріше підуть додому. А вас залишать оплатити рахунок, тому попросив офіціанта не спішити.
Вадим виявився розлученим 40-річним чоловіком, без шкідливих звичок, квартирою та матеріально забезпеченим…
Ми зустрічаємося вже місяць і він дуже старається аби й в ресторан сходити і мене з квітами зустріти, інколи запрошує до себе на вечерю або готує в мене.
Я вже й боюся надіятися, що ці стосунки надовго. Мені з ним дуже добре. Але не знаю, як зробити так, щоб він був зі мною… Всі мої стосунки до цього якось не вселяють оптимізму.
Фото Ярослава Романюка.
