Мене звати Жанна Іванівна. Історію свою розповім такою, яка вона є, без прикрас, бо вже не маю сил усе це тримати в собі. Надто важко розуміти, що от так може обернути доля.
З чоловіком ми побралися, коли обом було майже по 40. Знаєте, як це буває: кохання прийшло не одразу, а коли вже життя трохи прожилося.
Ми тоді мріяли про дитину, і цілих п’ять років усе виглядали лелеку, але якось не виходило. Спеціалісти, обстеження, молитви – пройшли всі круги. І ось, коли вже майже зневірилися, з’явився наш Геночка.
Що вам сказати? Радості не було меж! Ми тоді жили скромно, але все, що могли, витрачали на нього. Він у нас був єдиний, довгоочікуваний, тому хотілося дати йому все найкраще.
У Гени були найкрасивіші іграшки, найякісніший одяг, усе свіже, натуральне. Ми з чоловіком іноді і собі в чомусь відмовляли, аби він мав усе.
Називали ми його жартома “Принц”. Ну, бо він таким і був для нас – головним, найважливішим. А як же інакше? Принц ріс, а разом із ним росли й його потреби. Нові іграшки, потім гаджети, потім секції – усе намагалися дати, аби він не почувався обділеним.
Коли настав час вступати до університету, ми теж постаралися. Узяли кредити, аби він навчався у престижному виші. Усі ж хотіли, щоб він мав гарну професію, гарне життя.
Гена вчився посередньо, тож ми наймали репетиторів, допомагали, як могли. Відверто кажучи, не раз самі за нього вирішували деякі питання. Ну, думали, закінчить, знайде роботу, візьметься за розум.
Але все пішло не так, як ми собі намріяли. За спеціальністю він пропрацював всього пів року. А потім заявив: “Це не моє, я звільняюся”.
І почалися його “пошуки місця під сонцем”. Роки йшли, а Генадій то влаштовувався на роботу, то кидав, мовляв, “не підходить”. Увесь цей час ми продовжували його утримувати.
Потім він повідомив, що збирається одружитися, і що його дівчина при надії. Ви навіть не уявляєте, як ми раділи! Подумали, що нарешті все стане на свої місця. Одруження, дитина, відповідальність – це ж змінить людину, правда?
І перший час так і було. Гена навіть роботу знайшов достойну високооплачувану. Ми теж не сиділи склавши руки – допомагали молодій сім’ї, чим могли: гроші, продукти, догляд за дитиною.
Але невдовзі все повернулось до старого: усі зароблені гроші Гена витрачав на себе єдиного. Гаджети змінював кожні пів року, узяв кредит на авто і на дорогезний ноутбук останньої моделі.
А побутом, вихованням дитини, всім займалася його дружина. Ми бачили це, але вже нічого не казали. Ну, якось не хотілося псувати стосунки. Та й, чесно кажучи, усе сподівалися, що він сам усе зрозуміє.
А потім у нас трапилося несподіване – я занедужала. Серйозно так. Усі гроші, які ми відкладали на зиму – на дрова, брикети, – пішли на аптеку. Ще й позичати довелося.
Але, дякувати Богу, я таки стала на ноги. Тільки тепер ми повинні повернути ще гроші людям, бо ж позичали чимало. А зима ж ось, а чим опалювати нашу хату ми не знаємо.
Мені було дуже не просто, скажу як є, але ж я зважилася звернутися по допомогу до сина. Розумієте, за всі ці роки я ніколи в нього нічого не просила. Але тут – безвихідь. І що ж ви думаєте?
Наша єдина дитина, наш син, наша із татом гордість, сказав, що грошей у нього немає. Адже ж, бачте, він платить кредит, і ще нещодавно їздив у якийсь похід із друзями в гори, а то справа не дешева зовсім.
А потім він мене спитав:
— А ви куди свою пенсію витрачаєте? Які потреби у ваші роки, мамо? Одяг модний, телефони нові? Мамо, треба вміти економити, а не вішати своїх потреб на дітей. У інших відкладено чимало на чорний день, а ви і двора собі купити не спроможні. Соромно, мамо, соромно.
Мені аж зле стало. Слів не знайшлося. Це ж наш син! Ми все життя жили заради нього, а він от так? Виходить, маючи сина ми з чоловіком лишилися самі?
Старі, з боргами, без тепла, і з сином, який тепер живе своїм життям і навіть не хоче нас чути і розуміти, що нам потрібна допомога. Вперше в житті, нам потрібна його допомога.
А знаєте, що найдивніше? Я досі його люблю. Як і тоді, коли він був маленьким, коли ми називали його “Принц”. Тільки от Принц виріс, і тепер у його світі немає місця для старих батьків.
Знаєте, я зараз часто думаю: де ми помилилися? Чим могли люблячі батьки такого заслужити від єдиного сина?
Головна картинка ілюстративна.
