Валерій Петрович лежав на дивані та дувся. Він був ображений на всіх: на свою дружину Тетяну, за те, що та на нього нагарчала, на свою неосяжну тещу, Світлану Леонідівну, яка своїм грубим голосом сказала всього одне слово, проте яке образливе – бовдур, на кота Федьку, за те, що коли жінки його лаяли, тварина його не підтримала, а осудливо дивився своїми жовтими, блискучими очима.
А за що? Що він таке зробив? Подумаєш, ну забув прибрати в холодильник каструлю із супом. Звідки він міг знати, що суп візьме і скисне? Він не навмисно! Навіщо одразу репетувати? Подумаєш, вона після роботи втомилася, а тепер потрібно готувати! Може, він теж втомився.
Валерій Петрович шморгнув носом, зітхнув, повернувся обличчям до спинки дивана, помітив невелику дірочку в покривалі і почав її смикати вказівним пальцем.
— Он, дірка, замість того, щоб мене сповідати, краще б зашила. Теж мені, втомилася!
Він, може, теж працює, теж втомлюється. Спробуй просидіти добу перед монітором! Охоронець – це тобі не хухри-мухри! Втомилася вона! Залізе на свій кран і сидить цілий день, натискаючи на важелі та кнопочки! Вона ж не сама важке тягає, а кран. А теща, від чого їй втомлюватись, подумаєш – ганчіркою по підлозі помахає!
Федір теж добрий! Суп їли разом, а коли жінки почали кричати, хоч би потерся об ногу, підтримав, так ні, сидить, дивиться, ніби він тут ні до чого, а Валерій Петрович розігрівав суп не тільки для себе. Зрадник, він і є – зрадник! Дзуськи! Ти тепер нічого смачненького не отримаєш!
Чоловік захопився – дірка на покривалі зрадницьки збільшилася у розмірах. А з кухні долинав неймовірний запах свіжозвареного борщу. У животі забурчало. Але ні, він не їстиме цей триклятий борщ, ось так! І взагалі. Він більше ніколи й нічого з’їсть із того, що приготують жінки!
Він тепер готуватиме собі сам! Валерій Петрович уявив страви власного приготування: яєчню з підгорілими
краями, розварені макарони, що злиплися у слизькі грудочки– і засмутився ще більше.
Ну, нічого, якось переживемо, нехай знають, як на чоловіка лаятись! А запах борщу все щільніше огортав Валерія Петровича і зводив з глузду.
— Валеро, зайчику, йди їсти борщ, поки гарячий! — Покликала з кухні Тетяна, яка вже сто разів забула, що сварилася, і що втомилася, як собака, і що Валера в неї настільки вразливий, що образився на все життя.
– Ось тобі,– Валерій Петрович скрутив дулю, і показав її порожньому дверному отвору, що веде із вітальні на кухню. — Сама їж свій борщ!
— Зайчику, тобі зі сметанкою?
Господи! Борщ зі сметаною! Як же смачно! Валерій Петрович струснув головою, щоб позбутися мани. Ні, чоловік сказав — чоловік зробив! У дверях з’явилася Тетяна, уважно подивилася на свого зайчика:
— Ну все зрозуміло! Мамо! Ма-а-мо, йди вечеряти!
Тієї ж миті повз скривдженого Валерія Петровича з гордо піднятою головою пропливла Світлана Леонідівна.
— Ух, злидня, як вона ще у двері пролазить? — пробурчав їй услід зять.
І тут почалося пекельне пекло — жінки дружно застукали ложками по тарілках! Валерій Петрович ніколи раніше не помічав, що вони так їдять.
– Безсердечні! — подумав Валерій Петрович і засунув вказівний палець в дірку.
Жінки швидко повечеряли, помили за собою посуд і розійшлися по своїх кімнатах готуватися до сну. Валерій Петрович з останніх сил ще півгодини тримав себе, готового щомиті зірватися з дивана.
Ще трошки і він піде на кухню, зварить собі макарони і нарешті вгамує своє почуття голоду. Все, пора. Він повільно встав з дивана і тихо, майже навшпиньки, пішов на кухню. На плиті стояла каструля з борщем і випромінювала такий аромат, що Валерій Петрович міцніше стиснув зуби.
— Няу!
– Чого прийшов, зраднику! Що хочеш їсти? Ну, гаразд, погодую тебе, хоч ти цього й не заслуговуєш.
Валерій Петрович взяв котячу миску з нержавіючої сталі, начисто вимиту і витерту охайною Тетяною, зачерпнув ароматного борщу, взяв ложку і додав у миску сметани.
І тут у чоловіка помутилася свідомість. Валерій Петрович випав з дійсності. Прокинувся тільки тоді, коли ложка почала зрадницьки стукати по дну залізної котячої миски, і кожен її стукіт супроводжувався обуреним Федоровим «няу»! Сам Федір був вражений такою витівкою господаря і тепер сидів біля ніг Валерія Петровича з відкритим ротом і шаленими очима, дивився, як той знищує його вечерю.
Валера зніяковів.
Тетяна, почувши стукіт ложки, полегшено зітхнула, позіхнула, повернулася на другий бік і спокійно заснула.
А за дірку на покривалі Валера завтра отримає по повній.
Фото ілюстративне.
