З Миколою я познайомилася на студентській вечірці, я сама і він сам, сказав, що запрошує мене в кафе на наступні вихідні, а я погодилася. Бо що вдома робити, інтернету тоді не було, а за телевізор треба було ставати в чергу за мамою, татом і братом. Краще вже в кафе сидіти і може, Микола буде цікавішим, ніж при першій зустрічі.
Але ми сиділи і ніяк розмова не клеїлася, він був мовчазним, а я не знала на які теми говорити.
Хотілося встати і просто піти, але ж незручно якось, хлопець пригостив, гроші витратив, прийшлося досидіти і дати себе обійняти біля під’їзду. Адже він витратився, не зручно ж.
Але Микола запросив мене й на друге побачення і приніс квіти, незручно було одразу встати і піти, хоч було дуже нудно з ним на тому побаченні. Він говорив про викладачів та свої оцінки, а я хотіла чути, яка я гарна і чудова, яка у мене усмішка і як мені пасує плаття.
Біля під’їзду він мене спитав чи я піду з ним на весілля до його родичів.
– Всі будуть з парами і лише я один, – казав він.
Я погодилася, адже що таке те весілля, а йому буде приємно і так я йому віддячу, що він і в кафе витратився і квіти купив. Не зручно якось.
А на весіллі всі чомусь називали нас парою і молодятами, я хотіла сказати, що я не дівчина Миколи, але було незручно так казати. Адже він мене й привіз і подарунок дав за двох. Не зручно якось.
А далі його мама запросила мене на ювілей, їй було сорок п’ять і вона виголошувала тост за тостом, що хоче онуків.
Я хотіла їй сказати, що ми не пара, але навіщо людині псувати свято?
Коли вже я приїхала на вісімдесятиліття їхньої бабусі, то зрозуміла, що треба вже ставити крапку в цих стосунках, яких і нема, але та жінка взяла мене за руку і прошамкотіла:
– Я би дуже хотіла побачити, як мій онук жениться.
Я хотіла щось сказати, але ж людина вже однією ногою там, то що я буду людину розчаровувати.
А далі Микола якось так розгублено пропозицію зробив, так само, певно, не вірив, що своїм ротом це каже. І я так само погодилася, адже ну що вже, не зручно перед усією його родиною.
І ось перед тим, як сказати «так» я глянула на Миколу і побачила своє віддзеркалення. Незручно якось вийшло…
За наше життя бувало багато чого, коли мені хотілося сказати йому правду, але ж уже й онуків маємо, то, може вже й не треба казати, щоб незручно не вийшло?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
