Я прокинулася вранці з відчуттям, що день буде особливим, але не уявляла, наскільки він переверне моє життя. Усе почалося з банального пошуку парасольки, яка зникла в хаосі нашого передпокою. Та замість неї я знайшла дещо, що перевернуло моє життя із ніг на голову.

— Де ж вона поділася? Це просто неможливо! — бурмотіла я, перевертаючи вміст шафи в передпокої. Парасолька, така потрібна в цей дощовий ранок, наче випарувалася. Годинник невблаганно наближався до початку робочого дня, а за вікном лило, як із відра. Без парасольки я б промокла до нитки, не дійшовши до машини.

— Олено, ти знову все розкидаєш? — почувся голос моєї подруги Марти, яка зайшла до мене, щоб разом їхати на роботу. Вона стояла в дверях, тримаючи чашку кави, і з посмішкою спостерігала за моїм відчаєм.

— Марто, це не смішно! Я точно бачила її тут, на нижній полиці! — я витягла старий рекламний буклет туристичної агенції, який ми з Олегом брали для нашої останньої відпустки. — І чому ми зберігаємо весь цей мотлох?

Марта підійшла ближче, заглянула в шафу і пирхнула:

— Ти називаєш це мотлохом? О, дивись, твій улюблений шарф! — вона витягла мій шифоновий шарф, який я вважала загубленим.

— О Боже, це він! — радісно вигукнула я, але радість швидко згасла. Парасольки не було, а час спливав. Я вирішила розібрати нижню полицю, викидаючи все зайве. І тут мій погляд упав на куртку Олега, яка лежала не на вішаку, а згорнута в кутку.

— Що за диво? Олег ніколи так не кидає речі, — пробурмотіла я, піднімаючи куртку. Вирішивши віднести її до кошика для прання, я машинально перевірила кишені. Мої пальці намацали щось тверде. Я витягла предмет і застигла.

Це був браслет — тонка пластикова смужка з написом «Клініка Аріадна». Назва викликала в мені змішані почуття: це була одна з найдорожчих клінік міста, куди зверталися лише за серйозних обставин. Але чому браслет опинився в кишені Олега? Він ніколи не скаржився на здоров’я, а якби щось сталося, я б знала. Чи ні?

— Олено, що там? Ти блідна, як стіна, — Марта підійшла, заглянувши через моє плече. — Це що, лікарняний браслет?

— Так, — тихо відповіла я, відчуваючи, якмені стає зле. — Але Олег нічого не казав. Він у відрядженні, в столиці. Сказав, що дзвонити можна тільки ввечері, бо він зайнятий.

Марта насупила брови:

— І ти віриш, що це просто так? Давай подумаємо. Може, це не його? Може, він узяв чиюсь куртку?

— Ні, це його куртка, я впевнена, — я провела рукою по тканині, відчуваючи знайомий запах його парфуму. — Але чому він мовчить? Якщо він у цій клініці, то що з ним? І чому я нічого не знаю?

— Спокійно, не панікуй, — Марта поклала руку мені на плече. — Треба зателефонувати йому. Прямо зараз.

Я похитала головою:

— Він не відповість. У нього правило: ніяких дзвінків під час роботи. Але це не може чекати!

Не слухаючи її застережень, я набрала номер Олега. Гудки, гудки і тиша. Мої пальці тремтіли, коли я набирала ще раз. Знову тиша.

— Олено, ти себе накручуєш, — Марта намагалася заспокоїти. — Може, це дрібниця? Профогляд чи щось таке?

— Профогляд у «Аріадні»? — я скептично глянула на неї. — Там одна консультація коштує 1000 гривень! Якщо він там, це щось серйозне.

Мої думки завертілися в голові, як вихор. Олег останнім часом виглядав стомленим, схуд, але я списувала це на роботу. А якщо це не робота? Якщо він занедужав і приховує це, щоб мене не турбувати? Я відчула, як підлога тікає з-під ніг.

— Марто, я не поїду на роботу, — рішуче сказала я, набираючи номер начальниці. — Віро Петрівно, доброго дня. Вибачте, сьогодні не зможу бути. Почуваюся недобре.

— Олено, що сталося? — стурбовано запитала вона. — Може, до лікаря?

— Ні, просто відпочину вдома. Завтра буду, — я швидко попрощалася, не бажаючи вдаватися в деталі.

Сидячи на кухні, я крутила браслет у руках. Його яскраві символи ніби насміхалися з моєї безпорадності. Я намагалася згадати, чи були в Олега якісь симптоми, які я могла пропустити. Але нічого, крім втоми, не спадало на думку.

— Треба щось робити, — пробурмотіла я, набираючи номер подруги Софії, яка працювала в районній поліклініці. — Софіє, привіт! Слухай, у тебе є знайомі в «Аріадні»? Мені треба дещо з’ясувати.

— Ого, «Аріадна»? — Софія здивовано присвистнула. — Це ж не наш рівень, там усе за великі гроші. Що ти хочеш дізнатися?

— Це про Олега. Я знайшла його браслет із цієї клініки. Він нічого не казав, а я боюся, що він занедужав.

На тому кінці дроту запала тиша.

— Олено, це серйозно, — нарешті сказала Софія. — Але ти ж знаєш, як це працює. Без його згоди ніхто тобі нічого не скаже. Ну, ти спитай Олега напряму. Може, він усе пояснить? — запропонувала вона.

— Він не бере слухавку, — зітхнула я. — Скинув повідомлення: «Перестань дзвонити. Усе ввечері».

— Тоді чекай вечора, — порадила Софія. — Але якщо хочеш, я спробую щось дізнатися. У мене є знайома, яка колись працювала в «Аріадні». Дам тобі знати.

Я подякувала і поклала слухавку. Час тягнувся повільно, а тривога росла. Я вирішила пошукати вдома хоч якісь зачіпки: квитанції, документи, щось, що могло б пролити світло на таємницю. Але в шухлядах Олега було порожньо — жодних слідів медичних обстежень.

Ближче до вечора зателефонувала Софія.

— Олено, я поговорила зі своєю знайомою, — її голос звучав напружено. — Є дещо, що тобі, мабуть, не сподобається.

— Кажи! — я стисла телефон так, що пальці побіліли.

— У «Аріадні» працює наша спільна знайома, Ірина. Вона бачила Олега. Але він був не сам. З ним була молода дівчина, при надії. Дуже молода, років 25.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг.

— При надії? — перепитала я, не вірячи своїм вухам.

— Так. Ірина сказала, що він буквально носився з нею, виконував усі її забаганки. Виглядало, ніби вони близькі.

Я мовчала, намагаючись осмислити почуте. Олег? З іншою? І вона при надії? Мої думки завертілися, згадуючи нашу історію.

Ми познайомилися в інституті, жили в крихітній орендованій квартирі, де ледь вистачало на їжу. Тоді ми були щасливі, попри бідність.

Я мріяла про сина, чи донечку, але Олег переконав, що ми не готові. Я погодилася, хоча в душі була порожнеча, усі знайомі вже мали малюків.

Потім з’явилися робота, квартира, стабільність. Але дітей у нас так і не було. Лелека вперто не летів до нашого порогу, тож я почала просити у чоловіка аби ми звернулись до спеціалістів. Я благала Олега спробувати, але він усе відкладав.

— Олено, ти тут? — голос Софії повернув мене до реальності.

— Так. Дякую, що сказала. Мені треба подумати.

Я поклала слухавку і сіла на диван, відчуваючи, як усе всередині стискається. Олег не просто ховав візит до клініки. Він ховав ціле інше життя.

Наступного тижня Олег повернувся з відрядження. Він поводився стримано, уникав моїх поглядів. Я знала, що пряме питання нічого не дасть — він уміє ухилятися від відповідей. Тож я вирішила діяти інакше.

— Я їду до мами, — сказав він одного вечора, беручи ключі від машини.

— Добре, — відповіла я, стараючись виглядати спокійною. Але щойно він вийшов, я взяла свою машину і поїхала за ним. Серце калатало, але я мусила знати правду.

Олег заїхав до будинку своєї матері, але через кілька хвилин вийшов із молодою дівчиною. Її великий живіт не залишав сумнівів — вона була на останніх місяцях. Олег обережно підтримував її, допомагаючи сісти в машину. Я відчула, як усе всередині похололо.

Коли вони поїхали, я постукала у двері до свекрухи.

— Олено? — здивувалася Наталія Григорівна, відчиняючи двері. — Що ти тут робиш?

— Я бачила Олега. З дівчиною. Хто вона? — мій голос тремтів, але я трималася.

Свекруха зітхнула і запросила мене всередину.

— Сідай, Олено. Це складно пояснити, — почала вона. — Ця дівчина, Юля, наша сусідка. Вона переїхала сюди два роки тому. Поводиться легковажно, і я одразу сказала Олегу, що зв’язок із нею — це помилка.

— Помилка? — я ледве стримувала емоції. — То він із нею має стосунки?

— Не зовсім так, — Наталія Григорівна знизала плечима. — Вона чекає від обранця грошей, подарунків, поїздок. Я казала сину, що це не мій онук, бо ж бачила. як вона живе, але він чомусь узяв на себе відповідальність.

— Чому ви мені не сказали? — тихо запитала я.

— Я сподівалася, що він сам усе тобі пояснить. Олено, ти для нас як донька. Я завжди знала, що ти — найкраще, що сталося з Олегом.

Я вийшла від свекрухи з важкою головою. Увечері, коли Олег повернувся, я показала йому фото, які встигла зробити: він із Юлею, усміхнений, обережно тримаючи її під руку.

— Я все знаю, — сказала я холодно. — Завтра подаю на розлучення.

— Олено, зачекай, — він спробував узяти мене за руку, але я відсторонилася. — Це не те, що ти думаєш. Я просто допомагав їй. Вона сама, без підтримки.

— Допомагав? — я гірко всміхнулася. — А мені ти чому не допоміг, коли я просила про те, аби ми звернулись до спеціалістів? Ти обрав її, а не нашу сім’ю.

— Ми могли б усе виправити, — тихо сказав він. — Жити, як раніше.

— Ні, Олеже. Для мене це кінець.

Ми розлучились досить швидко, ніколи не думала, що так просто можна стати чужими з людиною, яку ти кохав і з якою жив під одним дахом так довго.

Але вже за три місяці я зрозуміла. що на прощання чоловік залишив мені безцінний подарунок. Моя мрія про те щоб стати мамаою нарешті втілилась у реальність, я при надії.

Я намагалась приховати від колишнього свій стан. але земля кругла. а наше містечко не таке й велике. Він прийшов нещодавно. з квітами і подушкою для мам при надії.

— Я знаю. мій вчинок зрозуміти важко, але зрозумій: я не міг покинути її, тим паче після того, як вона сказала, що при надії. Я так мріяв стати батьком, що нічого не чув і не бачив довкола. Мама була права, я не батько вже знаємо 100 відсодково. Але ти. Ти ж сама, а ми сім’я. Я знаю пробачити важко, але й ти мене зрозумій. я так цього чекав. Я буду найкращим татом і чоловіком, ти ж знаєш?

Так, я знаю. що Олег буде прекрасним татом, а ще буде намагатись загладити свою вину будь-що. Але скажіть, як мені жити з ним під одним дахом після всього?

От ви б змогли?

Головна картинка ілюстративна.