— Що за умови? – на весь коридор волає панянька і робить такий вираз обличчя, що навіть німець, який показує її кімнату розуміє. про що вона, – Як тут жити узагалі. одна вбиральня на три кімнати? Ви серйозно? Мені казали тут квартири нашим дають.
Є на світі люди які ніколи нічим вдоволені не були і не будуть, навіть, якщо у раю житимуть. Їм сонце надто яскраво світи, море шумить не по нотах і вітер дме не в тому напрямку, а кава завше не смачна. Саме з такою людиною мені довелось жити останні кілька місяців по сусідству.
Пам’ятаю, до 24 лютого з тривогою читала новини. здня на день. з дня на день. Одні експерти втішали, інші ж навпаки змальовували картину сьогодення. я не хотіла вірити і припускати поганого, тому слухала і читала тих, що втішали. Уже 27 я з двома дітьми і наплічником абсолютно непотрібних речей, які схопила похапцем, стояла на польському кордоні у величезній черзі.
Тоді вразило. як нас прийняли поляки. Готова руки цілувати тим людям і вклонитись до землі. Таке тепло, таке щире ставлення, така глибока жага допомогти. В Польщі ми прожили буквально тиждень і рушили далі – до Німеччини. Тут нам пообіцяли житло, і допомогу.
Оселили нас у двоповерхових будиночках зсередини чимось схожі вона на наші гуртожитки. Для кожної родини окрема кімнатна, всі вони, ніби як блоком і в кожному блоці своя кухня вбиральня з ванною кімнатою.
Я дякувала на всіх мовах. які мені були відомі. Нас годували і у той же час привозили продукти, аби ми могли готувати щось самі. Я одразу ж пішла на курси німецької, а діти – до школи.
Так, звісно, це не дім і не прямо вау, але для тих хто тікав від того що діялось в Україні, то був порятунок і неоціненна доомога віддячити за яку і життя не вистачить. але була серед нас і одна пані, для якої усе не те і не так.
Спершу, вона голосно висловлювала невдоволення тим у яких умовах буде проживати. Вимагала. так саме вимагала, для себе і ідтей окреме житло. Потім, їй була не смачна їжа, хоча гріха на душу не братиму – смачно було усім і ситно. Для неї продукти, які ми отримували були надто дешевими і їх було завжди мало.
Знаєте оте почуття сорому, але не за себе, а за слова геть незнайомої людини. От саме такі почуття виникали у нас усіх. коли та жінка починала щось говорити.
Найцікавіше, що була вона з того регіону України, де сирен не чули, а про все, що відбувається лиш у новинах читають. Чому вона покинула з дітьми дім для мене і досі таємниця.
На курси німецької вона іти не хотіла, а коли зрозуміла, що вибору немає, сиділа з виглядом ображеної дитини: “Нащо воно мені? Як вам потрібно , то вчіть. Мене і так все влаштовує”.
Спочатку ми мовчали. адже кожен мав повно своїх негараздів. Кожен приходив у себе, вчився спати спокіцно і не лякатись голосних звуків. Та зрештою таки не витримали. Коли пані вчергове намагалась розповісти, що їй щось не так, кожен мав їй що розповісти і порадити куди саме в Україну їхати, аби було так.
Проте, вчинок однієї жінки поставив крапку у вічному “не так”. Марина з Маріуполя кинула перед тією пані на стіл ключі від своєї квартири у домі, який рознесли окупанти на друзки.
— На, -каже сльози ковтаючи, – Дарую. Їдь туди і все буде тобі там так. Не подобається тут – їдь туди. зараз же.
Панянка схопилась і вилетіла з кухні. А вже наступного дня ми чули, як вона збираючи речі жалілась на те. що квитки надто дорогі, а грошей вона назбирала тут надто мало. І взагалі, могла б сюди і не їхати, але ж їй розповіли, що тут майже рай.
Мені цікаво, як можна узагалі приїхавши у чужу країну і отримавши таку колосальну допомогу, бути чимось незадоволеним. розповідати, що “повинно бути оттак”?
Моє містечко, дякуючи ЗСУ нещодавно звільнено. Я так чекала цієї новини, проте, нажаль. поки повертатись зарано. Я розумію. що з двома дітками там просто не можливо буде жити.
Поки ми всі тут. Щодня говоримо щире “Дякую”, усім, хто нам допомагає і чекаємо. Чекаємо, коли ж нарешті можна буде повернутись додому, аби відбудувати, відновити нашу прекрасну Україну.
08,11,2022
Головна картинка ілюстративна.
