Це стукало в голові всю дорогу додому. Вони роки дружили, дві Марічки-чічки, як їх кликали в дворі. Правда в неї були батьки , які змогли їй забезпечити й навчання й роботу, а от інша Марічка соромилася, що її мама санітаркою в лікарні працює, а тато на заводі. Тому часто просила і сукню якусь на дискотеку і косметикою не гребувала. Певно, в той момент і почалася та жіноча заздрість, яка роз’їдає дитячу дружбу.
Марічка закохалася в одногрупника, перше найсильніше почуття, яке думаєш, що пронесеш до самої старості. Коли відчула, що при надії, то порадилася з подругою, мовляв, як краще сказати, щоб його не налякати, щоб не нав’язатися, щоб було як в кіно – він падає на коліна та тулиться заплаканими від щастя очима до її живота, далі бере в обійми та кружляє, кружляє, кружляє…
Проте, сталося все навпаки – Олег зустрів холодним поглядом:
– Ти за дуpника мене маєш? Знайшла лопуха.
Плакала в обіймах подруги і не розуміла, чому так, чому не як в кіно? Подруга радила зробити все правильно і батькам нічого не сказати, але Марічка вирішила інакше. Мама її підтримала, але, щоб не знали родичі, перевела доньку в інше місто на навчання, а згодом переїхала вся родина, щоб бавити онучку.
Важко було Марічці і не змогла знайти більше нове кохання, все боялася, що буде таке ж як і перше. Так і провчителювала ціле життя одним-одна. Проте дружбу з Марічкою пронесла крізь всі ці роки. Вони не часто зустрічалися, але листувалися регулярно. Одежу від своєї доньки вона передавала їй, бо Марічка знайшла не дуже тямущого чоловіка, який заробляв мало і ще й до пляшки прикладався. Отак повторювалася ситуація її дитинства.
А сьогодні Марічка зустріла Олега – забирала доньку після гуртка і впізнала його постать. Дивно, що крізь ці роки вона одразу зрозуміла, хто перед нею. Та й він її впізнав, розговорилися.
– Заміжня?, – спитав через якийсь час.
– Ні. А ти одружений?, – голос затремтів, хоч їй має бути байдуже, але ж може… трішечки надії…
– Так, ми переїхали сюди, наш інститут евакуювали, і я тут викладаю. То ти зовсім сама?
– Чого ж сама? У мене донька… твоя, – згадалося і голос став зовсім холодним.
– Давай не починати про це. Я знаю, що дитина не від мене. Мені твоя подруга найкраща все розповіла – ти вирішила мені приписати, бо я любив тебе без пам’яті, – на цьому він усміхнувся, ніби згадав щось приємне.
– Зрозуміло. Прощай, – розвернулася і пішла геть, не чуючи вже якихось його слів чи перепрошень.
В голові стугоніло: «Як вона могла? Як вона могла? Як вона могла?». Стільки років, стільки років дивилася в очі, дякувала за одяг з її дитини, з дитини, яку вона позбавила батька…
