Яна Михайлівна зайшла в кабінет і звірилася з календарем – її день народження в суботу. Це добре. Треба замовити якийсь затишний ресторанчик і скласти список гостей. Нарешті вона може дозволити собі запросити тих, кого справді хоче бачити, а не тих, кого треба бачити. Все з її рекламним бізнесом чудово. З особистим життям теж. Вона щаслива, а це неймовірно рідкість. На сьогодні вона може й швидше піти, бо все узгоджено, погоджено і вирішено. Пройдеться трохи містом.
Що ж собі подарувати на день народження? Звичайно, чоловік подарує прикраси чи поїздку кудись. Але вона кожного року обіцяє собі щось таке неймовірне, що не робила ніколи або про що не знала. Звичайно, не про стрибки з парашута, бо вона хоче отримати задоволення від переживань, а не страх. Якось вона захотіла світанок в горах. І отримала. Це було неймовірно гарне видиво. Хоч і прийшлося накрутити будильник на щохвилинний дзвінок.
Щось гарне і приємне, вона розглядала вітрини магазинів, салонів, ресторанів… Розглядала картини, хенд мейди. У неї є декілька її портретів, але вона то занадто пафосна, то занадто портретна. Тоді вона хотіла такого ефекту, а тепер їй не подобається. Захоче щось неймовірне, то зробить фотосесію, а там такі професіонали фотошопу, що зроблять з неї позачасову богиню. На цій думці засміялася. Скільки часу і сил тратити на красу, а можна за відносні копійки відфотошопити будь-що. Але не це. На неї дивилася з портрету дівчинка. Дивилася як вміють тільки діти – зачудовано, замріяно, захоплено. Коли перебувають в казці і все можливе, тільки, головне, написати листа чи загадати бажання. Світ щедро поділиться з тобою всім.
У Яни Михайлівни були діти і вона ділилася з ними всім чи й більше. Але такого зачудованого погляду вона не бачила. Чи не звертала уваги? Чи була така переповнена амбіціями, проектами, планами, що не помічала? Вона хотіла самореалізації і успіху, власного успіху. А діти просто хнюпали, нездужали, вимагали уваги. Як добре, що була няня і вона хоч трохи відпочивала від цього безперестанного вереску, вимог чогось, що існує в їх уяві і ти не можеш вгадати і догодити.
Вони так швидко виросли, в кожного своє життя і вона в нього не лізе, не контролює, не повчає. Яна Михайлівна знає, що кожен має наробити власних помилок і так з кожним разом розумнішає. Цього не можна навчити на словах. Це виключно, практика. Яна Михайлівна дуже практична. Може, це все якісь зміни чи ще щось? Захотілося внуків? Ні, вона надто молода для цього. Їй захотілося побачити цей погляд – погляд абсолютної довіри.
– Сергію, ти де? Приїдеш до нас сьогодні? Нічого не сталося, просто давно тебе не бачила. А коли? Добре.
– Марто, так, мама. Ти приїдеш на ці вихідні додому? Який концерт? Добре. Не забувай мені дзвонити, я переживаю, може. Ні, не старість і маю чим себе зайняти. Па. Люблю. Так, не почулося: люб-лю!
– Сергію, так, знову я. Забула сказати, що тебе люблю. Дякую, маленький!
Які смішні. Дорослі вони, аякже. Яна Михайлівна знову підійшла до картини і не могла відвести очей. Повісить її в кабінеті або на роботі, щоб остаточно не розчаровуватися в людях. Бо інколи бувають такі персонажі… Думаєш, що вони ніколи дітьми не були.
А подарунок для душі вона вже обрала. Вона привезе щось дітям в сиротинець. Треба буде дізнатися що та як, які потреби, який вік… Буде літнім Миколаєм, святою вона ще не була.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото: Ярослав Р.
