Коли я чую слово “дочірній обов’язок”, мене починає посмикувати. Саме так говорить мені батько, який у дитинстві жодного доброго слова на мою адресу не сказав. Він обожнював мого брата, а я була… Ні, мене для нього не існувало. Але ось тільки на старості років він вирішив, що саме я зобов’язана піклуватимуся про нього.
Брат молодший за мене на 5 років. Батько його крім нього нікого і не помічав. Він грав із братом, займався його розвитком, все йому купував і виконував примхи. А я почувала себе меблями в квартирі, до яких нікому немає діла.
А мама жила своїм життям. Вона займалася будинком, кар’єрою, а діти до її планів не вписувалися. Якби не бабусі, я б не знаю, як би я й росла. Вони мене любили по-справжньому. Для мене їхній приїзд був ковтком повітря.
Коли я досягла підліткового віку, остаточно переконалася в тому, що ставлення батька до мене не зміниться. Він і надалі молився на брата. До мене ставився холодно та відсторонено. Ми могли з ним тижнями не розмовляти. Ні, не сварилися, просто не було спільних тем для розмови.
З братом у нас теж стосунки не ладналися. А все тому, що я йому дико заздрила. Мене навіть у матеріальному плані утискали. Я не могла на гуртки ходити, адже їх ніхто не хотів оплачувати. Брат же займався всім, що його душа забажає.
Незабаром я звикла до такого відношення і просто почала чекати того моменту, коли в мене з’явиться можливість покинути будинок батьків. Я розуміла, що можу розраховувати тільки на себе, тому добре вчилася, адже навчання мені ніхто не оплачував би. Моє майбутнє нікого не цікавило. Окрім мене.
Після школи я пішла на вільні хліби. То був дуже важкий період, адже доводилося поєднувати навчання з роботою. Однак я змогла. У цей час познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Незабаром ми винайняли спільну квартиру і почали разом жити, а потім накопичили на кімнату в гуртожитку.
З того часу минуло понад 20 років. Понад 15 років я батька навіть не бачила. Він не знав, що став дідом, адже я йому нічого не казала. І донедавна все було злагоджено, та тут подзвонила моя тітка і почала скаржитися, що батькові зле.
— Що ж ви, діти, закинули батька? Зовсім один старий лишився. Один за кордон вмотав, інша ніс верне. Хіба він заслужив таку старість? Про те, що ти тату винна забула, чи що? – обурювалася родичка.
Тітка дзвонила часто, тому я взяла та заблокувала її номер. Я вважаю, що батькові нічим не зобов’язана всі претензії до брата. Але той мешкає у Фінляндії і повертатися на батьківщину не збирається. А оскільки я живу поруч, маю виконувати свій дочірній обов’язок і наглядати за батьком.
Робити я цього не хочу і не буду принципово. Батько для мене давно став чужою людиною. Я не можу пробачити. Раз він вибрав свій шлях, нехай іде ним до кінця.
Я не надто хороша людина? Ну і нехай! Я не відчуваю себе винною.
12,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
