Ірина проходила практику в банку. Її керівником був Іван Олександрович, закоренілий 40-річний холостяк, який із співробітницями був дуже обережний, щоб не дати жодній із них привід захомутати його. А претенденток на роль дружини в установі вистачало: і 25-річна Оля, і розлучена 30-річна Олена, і 38-річна вдова Галина, і ще дві заміжні, в яких шлюб тріщав по швах. Але Іван Олександрович був такий діловий і серйозний, що на всякі штучки – грайливі погляди з-під нарощених вій, модні зачіски, коштовні прикраси й дорогі парфуми – ніяк не реагував.
Щоб скласти практику на «відмінно», Іра допізна затримувалася на роботі, аж поки охоронець не йшов зачиняти двері. Якось керівник практики, Іван Олександрович, помітивши в кабінеті в пізній час старанну студентку, запропонував підвезти її додому. Вона чомусь засоромилася, навіщось стала виправдовуватися й вибачатися, але він наполягав, що вже пізно, тож мусить подбати про свою підопічну. Потім така нагода траплялася ще кілька разів. Хоч дівчина розцінювала таке піклування, як велику доброту керівника та його майже батьківську турботу, все ж вирішила більше не засиджуватися на роботі та не давати привід Івану Олександровичу настільки перейматися такою звичайною практиканткою, як вона.
Зарекомендувавши себе як чудову майбутню фахівчиню з банківської справи, Іринка дозволила собі трохи розслабитися. Вона познайомилася з ровесником Віктором, студентом іншого факультету цього ж вишу, в якому навчалася. Пара почала зустрічатися.
Якось Іра й Вітя поверталися з кінотеатру, і враз дорогу їм перегородили два зухвалі молодики. Один відтягнув її хлопця за лікоть убік, другий пропонував познайомитись. Перехожі відвертали голови, Вітя не знайшов кращого способу, як відбігти, вигукуючи при тому, що він викликає правоохоронців. «А ми просто пожартували», – засміявся один з «жартівників». «Ні, ми хотіли показати, що твій хлопець – боягуз», – сказав другий.
Хоч пара бешкетників накивала п’ятами, Вітя не повертався, а Іринка злякалася, коли залишилась сама. Вона вийняла з сумочки телефон і набрала номер Івана Олександровича, сподіваючись, що він, можливо, ще на роботі, а банк, на її щастя, знаходився поблизу кінотеатру.
Іван Олександрович на машині примчав швидше, ніж Вітя з правоохоронцем. Дівчина тремтіла не стільки від холоду, стільки від пережитого, тож керівник повіз її в кав’ярню, щоб вона від чашки гарячого напою зігрілася, заспокоїлася й розказала, що сталося.
– Найбільше мене турбує те, що я в своєму хлопцеві розчарувалася, – схлипнула Іринка, закінчивши розповідати.
Після довгої паузи Іван Олександрович тихо мовив:
– Якби ти погодилася бути зі мною, то ніколи б не засумнівалася в моєму захисті.
Коли в очах Ірини чоловік побачив настороженість, продовжував освідчуватись:
– Ти зразу мені сподобалася, нагадала дівчину, в яку я був закоханий, на жаль, без взаємності. Подумай і при наступній зустрічі скажеш, чи готова вийти за мене заміж.
Ірина боялася сама собі признатися, що закохалася в чоловіка, який їй в батьки годиться. Спокійний, серйозний, надійний, він вселяв довіру, що з ним вона буде, як за кам’яною стіною. Тож прийшов час знайомитися з батьками. Але з того моменту події почали розгортатися за несподіваним сценарієм. Як і слід було очікувати, тато й мама були не в захваті від зятя, який був їхнім ровесником. Але, як з’ясувалося пізніше, то були ще квіточки, ягідки інтриг і колотнечі вже дозрівали, щоб не допустити весілля і перешкодити закоханим бути разом.
Ірині тато й мама навчалися в одній групі Фінансово-економічного інституту. Серед їхніх однокурсників виділявся один хлопець – Іван. Він виріс у незаможній родині названих батьків, навчався за держзамовленням, проживав у гуртожитку і був об’єктом постійних кпинів як ботан-заучка. Найбільше насмішок діставалося йому від пари – Вадима й Зіни – майбутніх батьків Ірини. Якби ж вони знали, що той, хто жодного разу на з’являвся на зустріч із випускниками, претендуватиме стати їхнім майбутнім зятем.
І треба ж такому статись: єдина доня піднесла сюрприз родині, коли поріг квартири переступив Іван.
– Отакої, – розчаровано мовила Зінаїда замість привітання, – ти привів сина знайомитися з нами? Такий же, як ти, несміливий? Де ж він?
– Мамо, це ж Іван – мій наречений, – не могла зрозуміти маминої реакції Іра.
– Щоо? – одночасно заволало подружжя. – Цей колишній невдаха – твій теперішній жених?! А не забагато йому років для тебе?! Ти ж з якимсь ровесником у кіно ходила. Навіщо його покинула?
– Це він мене саму на вулиці покинув, коли хулігани до нас пристали. Іван зразу ж поспішив на допомогу.
– То ти із вдячності за благородний вчинок зібралася за такого заміж? – не міг заспокоїтися тато. – Я цього не допущу. Ганьбиш нас перед ріднею й друзями. Ніякого весілля не буде.
– Я його кохаю. А якщо ви нам не раді, то просто розпишемося в РАЦСі. Сьогодні ж переїжджаю до Івана.
Як ви оцінюєте кожного із цих персонажів? Хто з них заслуговує на докір, а хто на схвалення і чому?
