fbpx

Щоб врятувати честь своєї дитини, батьки, прості сільські люди, змусили доньку звернутися до суду, мовляв, чому вона, найперша красуня в селі, їхня гордість, освічена, розумниця, чому має одна виховувати сина, коли любила й любить тільки Сергія, а дитина, як дві краплі води, подібна на нього.

Я дуже рада була б забути неприємний епізод із мого життя, коли мені довелося бути в ролі свідка. Суд був цивільний, про встановлення батьківства. Експертизу тоді вже робили, але не кожному вона була по кишені.

А Валя й Сергій були студентами, їхні батьки – звичайними людьми середнього класу, що мали можливість навчати дітей тільки за рахунок бюджету, готуючи їм щонеділі сумки з продуктами й готовими стравами, на що також ішли немалі кошти.

Ми з молодшою Сергієвою сестрою були нерозлучними подружками, сиділи за однією партою в школі. Але потім шляхи наші розійшлися. Медалістка Віра вступила на біологічний факультет університету. Вдома в них був справжній живий куточок, де, крім вазонів, були клітки зі співочими пташками, рибки в акваріумі, про котиків і кімнатних песиків вже зайвий раз і не згадую.

То все завдяки старанням її мами, Людмили Богданівни, вчительки нашої школи, яка готувала собі заміну на роботі, хоч до пенсії їй ще було далеко. Вона готова була оформити пільгову, так як до закінчення Вірочкою вишу, її педагогічний стаж становив необхідні 25 років. Те, що мама працювала в школі, не додавало її доньці балів, бо вчилася вона бездоганно, не раз була переможницею предметних олімпіад, словом, медаль її цілком заслужена.

Віриній мамі не так пощастило з сином, як із донькою. За Сергієм потрібен був контроль і контроль, вислуховування скарг від колег, випрошування оцінок і перездач тематичних робіт. Однак школу він не тільки з більш-менш нормальними оцінками закінчив, але й вступив до технічного вишу, де якраз був недобір, вчився вже на четвертому курсі, коли закохався у Валю.

Я навчалася за контрактом на економічному. Мої батьки займалися підприємницькою діяльністю, то могли собі дозволити платити за моє навчання.

Так у житті буває, що нерозлучні друзі в школі, незважаючи, що після її закінчення їхні шляхи розходяться, зберігають дружбу протягом життя. Проте буває й навпаки: були подружками, тепер просто приятельки, дай Бог, щоб не стали ворогами, як у моєму випадку.

Під час навчання у вишах знаходимо нових друзів, а в п’ятницю ввечері то їдемо з ними до них у гості, то вони з нами приїжджають до нас. Вірина мама поставила умову: донька приїжджатиме з подругою Валею тоді, коли Сергій в ту ж суботу поїде до друга. Мені в цьому плані було простіше, я – єдина в родині дитина, то хоч кожної суботи бери друзів у гості.

Коли Віра приїхала додому з Валею, «несподівано» приїхав і Сергій. Він давно мріяв познайомитися з подругою сестри, але мама навмисне не дозволяла доньці приїжджати з однокурсницями, коли син вдома.

Цього разу йому вдалося перехитрити матусю. Віра покликала мене приєднатися до компанії, а її мама попросила, щоб Валя переночувала в мене, бо у Вірочки завузьке ліжко, щоб поміститися вдвох.

Я радо згодилася, місця в мене вистачить, та й цікавіше буде з новою знайомою до півночі наші дівочі таємниці обговорювати. Валя мені призналася, що з першого погляду в Сергія закохалася, що про такого вона тільки й мріяла, просила, щоб я їй про нього їй більше розповіла.

А що я могла сказати? Хлопець як хлопець. Ми з Вірою колись на нього злилися, коли о 9-ій вечора він забирав нас із дискотеки, контролював на кожному кроці й розказував батькам, які ми нечемні. Натомість я так розписала його, що хоч став під образи та милуйся, настільки він ідеальний.

– Правда, ми зовнішньо з ним такі схожі? – запитала дівчина, що ніяк не могла з’їхати з теми про її симпатію.

– Так, а вродою він дуже подібний на батька. Мама його, до речі, тільки чорнявих любила, в дівоцтві з русявими хлопцями навіть спілкуватися не хотіла. Коли народилася Віра, вона також хотіла, щоб донька вдалася до тата, але вона успадкувала мамині русяві коси й сірі очі. І також дуже красива.

– То, може б, його мама й невістку чорняву хотіла? Ти як думаєш?

– Напевне, – я ледве стрималася від сміху й подумала: Ого, а дівчина по самі вуха влюбилася.

Але й, справді, у Валі була інтуїція. Людмила Богданівна так полюбила Валю, що просила, аби почастіше до них приїжджала. Вона вже собі намріяла й запланувала: Сергій закінчує виш і одружується з Валею, невісточка може на заочне перевестися і влаштуватися в нашу школу на роботу, якщо захоче, звісно, а може й стаціонарно закінчити, все одно місце її збереже, а дочка Віра, можливо, на кафедрі залишиться, бо червоний диплом її таки «світить».

Віру така перспектива тільки тішила, маму до Валі не ревнувала, хоч така обцілована й приголублена мамою, як її подруга ніколи не була. Вона й сама цю Валю любила як сестру рідну. А Людмила Богданівна аж виспівувала «Чорні очка, чорні очка, як терен, коли ж ми ся поберем». Та не те що побратися не судилося, а навіть судитися довелося.

Валя вже приїжджала й приїжджала, як до себе додому. Ночувати до мене не просилася. Щодо весілля, то на сімейній раді вирішили: хай Валя університет закінчить, а Сергійко тим часом рік у війську відслужить, так як військову кафедру він не закінчував, а коли повернеться, тоді й поженяться. Тим часом Валя навіть може в них жити.

Через цю ідилію я вже була не така вхожа до подруги додому, як раніше. Та й за навчання серйозніше засіла, бо ніхто з професури не зглянеться, що ти за контрактом, вилетиш, як корок з пляшки, як не складеш залік, і плакали тоді батьківські гроші.

Ми ще не закінчили свої університети, Сергій служив недалеко у військовій частині, часто приїжджав додому. Якось Віра мені сказала, що Валя з Сергієм посперечалися, що вона поїхала додому і все місяць не навідується.

– Буває так між закоханими: сваряться-миряться, – включила я психологиню, – головне, що кохають одне одного, та й мама твоя Валею просто зачарована.

– Не те слово, зі мною так не секретничала, як із майбутньою невісткою. Тільки в мене якесь передчуття недобре: від любові до ненависті один крок.

Ото у Віри інтуїція. Пробігла таки чорна кішка «між ще не свекрухою та ще не невісткою», коли Валя повідомила, що при надії. І Сергій, замість втішитися, здивувався й засумнівався, і Людмила Богданівна і собі ж: «Як так, чому раніше мені не сказала, що приховувала, між нами не було ніяких секретів, щось тут не сходиться з тими тижнями», – роздумувала та й рахувала, й рахувала, ніби вона свічку тримала. Тільки я та Віра не сумнівалися, що Валя каже правду.

Що врятувати честь своєї дитини, батьки, прості сільські люди, змусили доньку звернутися до суду, мовляв, чому вона, найперша красуня в селі, їхня гордість, освічена, розумниця, чому має одна виховувати сина, коли любила й любить тільки Сергія, а дитина, як дві краплі води, подібна на нього.

А Сергій із війська, повернувшись, привіз до батьків дівчину, більше схожу на його маму. Симпатична шатенка з сірими очима. Людмила Богданівна, раніше до нестями залюблена в тернові оченята, була розчарована і прикро вражена, але, дізнавшись, про статки її невістки, змінила неприязнь на милість і ще краще щебетати стала.

Віра від імені подруги попросила мене бути свідком. Вона поїхала до Валі й допомагала їй з дитиною. Суд мав відбутися в районі, звідки родом Валя. Мене повідомили, яким автобусом добратися до райцентру.

Але ввечері до нас несподівано завітав Вірин тато. Він працював водієм у податковій, і навряд, чи бував колись у нас вдома. Я здивувалася, що він не до тата прийшов, а до мене. Був, очевидно, під мухою, бо плів щось таке про свої зв’язки та можливості, мовляв, одне його слово, і той, хто від податків ухиляється або щось там махлює, хай начувається.

Дотепер жалію, що про цей візит і якісь натяки крутого водія я не сказала батькам. Я вийшла на вулицю, сумніваючись, їхати мені в суд чи відмовитися від свідчень, як біля мене зупинилось авто. То був батько Сергія, біля нього сидів адвокат, а на задніх сидіннях Сергій та його дружина. Відчинились дверцята, мені запропонували сісти поруч з ними. Я намірилась якнайшвидше відійти від машини, але вийшов адвокат, взяв мене за лікоть і почав переконувати, що я потрібна просто, як свідок, щоб суд відбувся, що я там буду говорити – не важливо, просто, щоб його не переносили. А зараз маємо встигнути всі, автобусами добиратися – річ ненадійна.

Потім я себе судила за слабохарактерність, що погодилась сісти із ними. Сергій зразу почав допитуватися, коли це я могла бачити, що Валя залишалась у нього на тиждень, якщо в цей час знаходилась в університеті, мовляв, Віра мені наговорила, а я й повелася. Оля весь час дивувалася: ну завагітніла, але навіщо далі ганьбитися, хіба нема засобів

Шлях наш пролягав через широку смугу лісу. Сім’я зупинила машину, мене й адвоката запрошували в «Лісову казку», тобто ресторан. Я відмовлялася, мовляв, не голодна, та й не заробила ще в ресторані обідати, але пан адвокат знову взяв мене за лікоть, шепнувши, що то негарно відмовлятися, а всім буде незручно, за всіх заплатили.

У ресторані я побачила Людмила Богданівну зі сватами, тобто батьками Олі. Вони приїхали за нас раніше. «Ото група підтримки, що я тут роблю,» – думала я. Людмила Богданівна мозолила мене очима, чи то випадково, чи справді, торкалась вказівним пальцем губ, мовляв, мовчи, ти ж бачиш, які тут серйозні  люди.

Почалося слухання справи. Я ж думала: Віра проти мами, але вони помиряться, бо ж рідні, а я них ворогом залишуся назавжди. Потім розказували, що свідчення Віри були потужні, а про мене: «Та дівчина незрозуміло, з якого боку свідчила: не чула, не бачила, не знала. От хай би сама на таку долю заслужила».

З того часу я для Валі й Віри – зрадниця, для всієї Віриної родини – ворогиня, навіть для моїх тата й мами – боягузка. Коли я їм усе розповіла, і про візит Віриного батька згадала, тато сказав, що йому нічого боятися податкової, що я йому маю довіряти, а не боятися, що він щось приховує від держави, а патякання про зв’язки та можливості цього водія можна розцінити як залякування.

– Ех, чому ти мені не сказала?, – не міг заспокоїтися тато, – я знаю, як його поставити на місце, він би потім в чистій воді не відмився.

Історії Віриної родини на цьому не закінчена, не Санта Барбара, але є що сказати в наступних розповідях при нагоді.

You cannot copy content of this page