Ми мусили поночі їхати додому. Ночували у машині, добре, що заїхали у відстійник для фур, там до ранку і перебули. Мені і досі соромно батькам в очі дивитись. Але хіба ж я знала, що мій свекор так себе поведе?
Знаєте, ще коли ми весілля гуляли то вже мені родина мого чоловіка задалася дивною дуже. Таке враження, ніби мій чоловік не їхня дитина.
От бувають такі люди – надто правильні. Нам три ресторани відмовили у проведенні свята, бо майбутній мій свекор і свекруха мали діло до кожної дрібниці.
Починали із пожежної безпеки закінчували продуктами харчування: “А звідки привезете, а документи? М’ясо свіже буде, а хто везе, а де виросло?”
Звісно, що справи із такими “клієнтами” мати ніхто не хотів. Зрештою, ми таки знайшли заклад який відповідав усім вимогам мого свекра і свекрухи, але весілля обійшлось нам дорожче на 50 тисяч. Зате, все було “правильно”.
Навіть до вибору моїх весільних туфель мали діло мої свекри. Бачте, ті не повинні були бути на надто високому підборі, не повинні бути на шпильці і ще купу вимог до взяття яке мало б пожити один день.
На самому весіллі свекор без сорому відкривав конверти прямо при гостях і голосно оголошував хто скільки приніс:
— Двісті доларів від тітки, – оголошує своїм голосом дикторським, – Ну що ж, важкі часи, ми все розуміємо.
Мій тато ледь те неподобство припинив. Свекор довго ще тоді тримав образу за те, що йому не дали довести справу до кінця:
— Три порожні конверти. Як я маю знати хто таку свиню підсунув? – щиро обурювався він.
Добре, що жили ми далеко від рідного села мого чоловіка. На гостину їздили, але рідко, тож зі свекром перетинались не часто. А батьки так узагалі після весілля і не спілкувались із ним, хіба зрідка телефонували на свята.
Та от був у свекра ювілей: 60 виповнилось. Запросили на свято не тільки нас із дітьми, але й моїх батьків. Чому ті дуже здивувались.
Мама моя ніби ж відчувала, казала, що їхати не хоче, однак батько настояв на тому, що свата мусить привітати:
— 60 років, то не жарти. Та й люди готуються. Чекають нас. Та й може змінилась людина. Що там – один вечір. Їдьмо, жінко!
Добре, що поїхали татовим бусом, бо я просто не уявляю як би ми інакше додому повертались і спали у машин, зрештою. Бо ту виставу, що нам улаштували через подарунок не кожен витримати був ладен.
Власне, про подарунок. Ми із чоловіком придбали батьку гілкоріз. Він давно про такий говорив, тож склавшись із батьками ми придбали той агрегат майже за 30 тисяч.
Оскільки свекор був захоплений органічним вирощуванням рослин, то й гілкоріз був йому вкрай необхідний. Ним можна було подрібнювати як і гілки із саду, так і траву, листя. Коротше, річ потрібна.
Погрузили ми свій подарунок і поїхали в очікуванні свята. Знаєте, ще й радісні були такі, адже придбали людині дорогу і справді потрібну річ.
Привітали, вручили, тато віддав всю документацію на той гілкоріз, пішли у хату. Коли ж до столу сіли свекор виймає інструкцію до гілкоріза, повагом одягає окуляри і починає читати голосно коментуючи кожен пункт.
— А що такий слабенький? – дивиться поверх окулярів, – ним що, листя лиш і можна подрібнювати? І висота не зручна. Хто обирав? Видно, що котрась із жінок: глянула на цінник і взяла не розібравшись щоби лиш відчепились. Так? – поглянув на мене і на мою маму свекор.
Тато і мій чоловік пояснюють, що обирали разом і що подібний є у знайомих. Досить потужна річ. Не промислова звісно, але для домашнього користування саме те:
— Ну так, так, – каже свекор все ще вивчаючи інструкцію. – Що ви ще скажете?
Щоб ви розуміли, цілий вечір тільки й мови було що про той подрібнювач гілок. Ми тему переводимо, а той знову за своє. Виходило, що ми непотріб на подвір’я привезли, бо такого він би собі ніколи не придбав.
Не витримала моя мама першою:
— То я ще пів року буду кашу порожню їсти, бо в борги залізла із подарунком для вас, а ви мене ним ще й соромите. Не таке – поверну де взяла і буду собі спокійна без боргів.
Батьки підвелись, я з дітьми за ними. Разом ми якось той подрібнювач знову у бус погрузили і поїхали. Чоловік залишився, щось бурмотів про те що так не можна і про те, що звертати уваги на тата не треба.
Ми таки повернули до магазину ту техніку. Я перекинула 15 тисяч свекру на картку – наша частка у подарунку. Цікаво, що той гроші отримав і ні слова проти не сказав.
Відтоді минуло вже три роки. Наскільки я знаю, свекор і досі мріє про подрібнювач. Пробував сам майструвати, але лиш для сіна свиням та річ і годиться.
А я ще й досі ніяк зрозуміти не можу – що то було? Як узагалі людина може так себе поводити, поясніть?
Головна картинка ілюстративна.
