Тужлива похмура осінь. Не стало свекрухи Галини. Батьки чоловіка жили окремо в своїй квартирі. Хворіла вона не довго, до останнього була на ногах. Нікому доглядати за нею не довелося. А через два місяці пішов свекор. Чоловік Володимир дуже важко переніс втрату батьків. Переїхав з однокімнатної квартири дружини в трикімнатну батьківську. Запропонував і їй, квартира стара, але місця багато. Відмовилася.
Щоб заглушити втрату, Володя з головою поринув у ремонт. Несподівано приєднався і син Андрій.
— Тату, я поживу з тобою? — запитав він, — Допоможу. І вдвох веселіше.
— А як же мати? — турбується батько, — Вона, що одна залишиться?
— Та ні, — пояснює син, — Я до неї теж забігати буду.
Було видно, що він щось приховує. Зрозуміло, що радості, жити в старій квартирі серед ремонту і мотлоху, мало. Але син з таким ентузіазмом допомагає батькові, повертаючись з інституту, що батько повірив в його безкорисливість. Насправді справа в іншому.
Два однокурсника Андрій і Максим зустрічалися з дівчатами сестрами. Ті живуть за крок від квартири Андрієвого батька. Ось і весь секрет. Хоча, як подивитися.
Сестри Марія і Дарина залишилися без батьків, коли старшій Марійці ледь виповнилося вісімнадцять. Молодшій Дарині не було і чотирнадцяти. Осиротіли. Дівчата жили дуже бідно. Марія влаштувалася на роботу в продуктовий магазин на склад, фасувати продукти. Там в магазині вони з Максимом і познайомилися.
Дівчина скромна, невимоглива. Вечорами вони з Максимом просто гуляли вулицями або ж ходили в кіно. Сучасних дівчат такими побаченнями не здивуєш. Вони хочуть, щоб їх водили в ресторани та нічні клуби. Проте не в кожного хлопця є такі гроші. От і у Андрія з Максимом туго з грошима. Батьки Андрія працюють на заводі, зарплати у них, мов кіт наплакав. Андрій, коли був в гостях у сестер, на молодшу Дарину навіть увагу не звернув. Дівчинка була пацанкою: капловухою, сором’язливою. Тільки очі на худому обличчі величезні і сумні, мов у бродячого собачки.
Глянув якось, а вона взуває чоботи без шкарпеток, та ще й взимку.
— Дарино, ти, що шкарпетки не носиш? — засміявся Андрій, — застудиш ноги, адже зараз не літо.
— Та немає у мене шкарпеток, — ніяково посміхається дівчинка, знизує плечима, — Порвалися зовсім.
Так йому шкода стало дівчину-сирітку. Купив їй шкарпетки. Відтоді, почав приносити гостинці. Ніколи не приходив з порожніми руками. Ніби то йшов повз і випадково захопив. То пирогів зі студентського буфету принесе, то пачку пельменів, то солодощі. Дівчинка почала зустрічати його біля порога, мов батька з роботи.
Різниця в віці у них була зовсім невелика — шість років, однак поруч з нею він відчув себе справжнім чоловіком. Піклувався про неї по-батьківськи. Друг Максим зустрічався з дівчиною, ходив на побачення, а він один. Йому подобалася струнка красуня Оксана, яка вчилася у них на потоці. От тільки дівчина не відповідала йому взаємністю. Купив він якось дорогі квитки на концерт. Йде щасливий назустріч. Аж бачить, вона стоїть з подругою і як раз його обговорює.
— Оксанко, як тобі Андрій? — підсміюється подружка, — Щуплий такий. Ну, слабак слабаком. Невже ти з ним зустрічатимешся?
— Я? — обурюється Оксана, — Ще чого! Подивлюсь, які він мені подарунки дарувати буде. Якщо якісь дешеві, то я його відразу відшию. А, якщо золото подарує, то потерплю його трохи. Потім відшию.
Сміються. Андрій, як почув це, стиснув квитки в кулак і пішов. Згадав слова матері. Зараз вони були, як ніколи доречними.
— Ти, синку, не дивися на очі дівчат, — повчає мати, — Великі очі — це, звичайно ж, красиво. От тільки тобі, любий, не лише з очима, а з усією дівчиною жити. Подумай! Що в ній хорошого, окрім очей? Ото ж бо й воно.
Розсердився Андрій сам на себе за таку слабкодухість. Вибрав собі красуню, а людини в ній не розгледів. Вирішив, що куплені квитки не пропадуть. «Дарину поведу!» — думає він, — «Нехай дівчисько порадіє. Музику красиву послухає. Коли їй ще випаде така можливість.». Так і зробив. Гарно вбрана дівчинка у святковій кофтині сестри, вп’ялася очима в сцену. Слухає музику і не дихає. Андрій поглядає на неї і радіє, що зробив правильний вибір.
Вийшли із залу, йдуть. Даша сяє, мов прожектор. Засліплює всіх своєю щасливою посмішкою. В її очах Андрій прочитав стільки подяки і радості, що сам мало не захлинувся. Придивився він того вечора до неї уважніше, і зрозумів — «Гарна дівчина! І дружина з неї буде хороша, якщо підлаштувати її під себе». Того ж вечора вони почали зустрічаються, як пара.
Минуло два роки. Андрій навчається на останньому курсі. Попереду — захист диплома. Напередодні Нового року він прийшов до матері в гості разом з Дариною. Вже час їх познайомити.
— Ось, мамо, це Дарина! — мнеться син, явно, щось не договорює, — Познайомся. Ми з нею зустрічаємося. А це моя мама — Галина Василівна.
— Привіт, Даринко! — вітається мати, розглядаючи молоденьку дівчину, — А скільки тобі років?
Андрій і Дарина перезирнулися. Вона вчепилася в його рукав і злякано дивиться.
— Їй уже шістнадцять, — відповідає син, — Скоро сімнадцять. Мамо, що це за питання?
— Так-так, — зітхає мати, — І кого чекаєте? Дівчинку чи хлопчика? Андрію, а як же диплом?
— Мамо, як ти здогадалася? — ніяковіє син, — Та, все буде нормально. Ми заяву в РАЦС подаємо. Ти підеш з нею до лікаря за довідкою. Ну, щоб розписали. А, диплом. Диплом захищу і відразу відгуляємо весілля. Все буде добре, мамо.
— А жити ви де будете, у батька? — питає далі мати, — Ти з ним говорив?
— Так, мамо, — заспокоює син, — Все гаразд.
— Я теж думала, що у нас все добре, — сумно зітхає Галина, — А живемо нарізно.
— А ти теж затій ремонт, як батько, — радить син, хитро підморгуючи, — Потім покличеш його допомогти щось прибити, чи поклеїти. Переночує у тебе. Гляди, і зовсім залишиться. Мамо, він же тебе любить. Ну, чого ж ви, як чужі?
Минуло півроку. Батьки дружно і не поспішаючи роблять ремонт в квартирі Галини. Помирилися. Сидять на кухні, п’ють каву.
— Володику, хорошого сина ми з тобою виростили. — каже мати і посміхається, — Він такий турботливий помирив нас!
— Так, люба, — погоджується чоловік, — Що є, то є. А, головне, він нам онука подарує! Вчора були на огляді — хлопчик. А значить, життя продовжується!
Фото – ілюстративне (pexels).