Щойно мій син одружився, я одразу поїхала за кордон заробляти молодим на квартиру, адже жити їм було ніде. Десять років я доглядала лежачу стареньку у Неаполі і цьогоріч нарешті уже змогла зібрати необхідну суму. Але коли я приїхала, моя донька менша в сльози.

Я дуже довго не виходила заміж. Лиш у сорок я зустріла свого чоловіка, діти у мене пізні – син у сорок два з’явився, а донька у сорок сім. З чоловіком лиш десять років прожили і я овдовіла. Так і не вийшовши із декрету я залишилась одна з двома малими дітьми.

Було дуже важко піднімати дітей самій. мами моєї уже не було. сестра внуків няньчила, а я на трьох роботах працювала, аби лиш мати змогу одягнути і прогодувати дітей. Але скільки б я не працювала достатку у нашій сім’ї не було.

Саме тому я й зважилась у свої 62 їхати на заробітки. мій син одружився і молоді просто не мали де жити. Доки я на заробітки поїхала вони залишились у моїй однокімнатній квартирі. якраз і за донькою моєюнаглядали. адже вона якраз останні класи закінчувала.

Десять років я пропрацювала у Неаполі. Економила на всьому, тішило лиш те, що мої діти нарешті вдома не рахували копійки. Донька придбала омріяний комп’ютер, син – машину. Він таксував і підробляв, усе аби швидше зібрати необхідну суму на купівлю житла.

Цьогоріч нарешті я таки змогла наскладати стільки, аби вистачило придбати двокімнатну квартиру, хай і не в новобудові, але ж у дітей нарешті буде свій куточок! Їхала додому дуже щасливою, адже вже давно працювала через силу. Останні роки почало підводити здоров’я, все важче було просто з ліжка підвестись не те щоб ще стареньку доглядати, проте я трималась, бо розуміла, що іншого виходу немає.

І ось нарешті я вдома! Перший тиждень просто відсипалась, адже не потрібно було вставати вночі, не потрібно було бігти нікуди. Проте син із невісткою ненав’язливо уже підшуковували собі квартиру. Ніби й тихо між собою обговорювали варіанти, але я чула все. Мені було радісно розуміти, що я таки зможу їм придбати житло.

Та коли ми вже збирались їхати дивитись квартиру для сина, несподівано заплакала моя менша донька. Вона сказала, що я ї зовсім не люблю і не дбаю про неї так. як про брата. Її слова мене дуже здивували, прикро було таке чути, тому я запитала, а чому вона так вирішила:

— Брату ти квартиру придбаєш, а я? – сказала вона крізь сльози, – Адже тобі 72 і мені на квартиру ти вже заробити не зможеш. Тобто брат буде з житлом, а я?

Я була вражена такими її словами, адже завжди думала, що донька розуміє те, що моя однокімнатна квартира буде їй колись:

— Нащо мені “колись”. Брату житло ти купуєш одразу, а мені чекати казна-скільки та ще й доглядати тебе доведеться? за однокімнатну квартиру. А брату просто так і двокімнатна вже зараз. Тоді купуй квартиру мені, а брату най твоя буде.

Квартиру ми й досі не купили. Я розгубилась і не знаю, що робити. Пропонувала їм обом придбати по однокімнатній, але там потрібно буде ще кредит брати, а ніхто не хоче нині в таке вплутуватись.

Хотіла, як краще, а вийшло. що мої діти між собою не розмовляють, та ще й я винна лишилась.

Як же мені правильно вчинити, аби і справедливо було і дітей помирити?

01,02,2023

Головна картинка ілюстративна.