Щойно я додому приїхала із заробітків – донька із зятем на поріг. У них до мене розмова серйозна була, ще коли я за кордоном була вони про це говорили. Ну зайшли я їх вислухала, в принципі усе очікувано – гроші потрібні. ну я й кажу: “збирайтесь, поїдемо до нотаріуса”. Потрібно було бачити їхні очі.
Я вже чотирнадцять років на заробітках в Італії. Робота у мене складна – доглядаю двох стареньких. бабка ще нічого, при своєму розумі і на двох ногах, а от дідо геть зв’язок з реальністю втратив. Інколи таке вже витворяє, що й словами не передати. Проте я терплю, ну а де я ще таких грошей зароблю?
Є одна у мене приємність у цій роботі – тричі на рік по місяцю можу додому їздити. Господарі прекрасно розуміють, що довго витримати таких умов ніхто не зможе, та й на підміну на більше ніхто й не йде, але то вже таке.
Маю я двох діток, які вже дорослі і живуть у нашому ж селі. Якщо у сина все в руках спориться і до ладу, то із зятем геть інша пісня. Він ніби й трудиться до сьомого поту, ніби й робить старається, а поглянути нема на що і все треба переробляти. Землю взяв в оренду, сою посіяв, так ото лиш мали за що гроші віддавати. Бур’ян вищий голови, ніякого прибутку – одні збитки. Вирішив господарством зайнятись, так годував свиней годував, а потім щось таке їм дав, що вивезли усі. Лиш морока була закопувати.
Ну а гроші звідки у нього – звісно, я ж на заробітках.
А цього разу прийшли до мене з новою бізнес ідеєю. Вирішили вони на тій землі капусту, огірки, та помідори посадити. Мовляв, нічого у тому складного – воно саме буде рости, а ти лиш урожай встигай на ринку продати.
Говорить зять впевнено, але ж я вже досвічена, знаю якими збитками мені ті балачки обертаються.
— Нам лиш 1000 євро треба для старту. – каже донька. – Багато ми не просимо, мамо.
Ага, і відколи то вже не багато. Так “не багато”, що жоден із них ще стільки і не заробив.
Ну я й кажу:
— Збирайтесь ідемо до нотаріуса. Оформимо все як годиться.
А вони дивляться на мене в усі очі. Мовляв нащо?
Ну я їм і сказала у скільки то мені вже усі їхні ідеї вилились. Запропонувала навіть самим заробити і поїхати на два місяці мене підмінити.
Донька з зятем дверима грюкнули ображено:
— Не думали. мамо, що ви такі дріб’язкові. Ще й вигадуєте нам старе і забуте. Хіба не обов’язок матері дітям допомагати? Краще вже ми у людей візьмем, ніж на таких умовах у матері рідної.
От тепер я і задумалась. Воно ж так і буде – підуть і десь знайдуть необхідне, але ж аби на благо. так ні ж. Через пів року до мене ці бізнесмени примчать, аби узяти на те щоб віддати. Ну звісно ж не стільки, а в рази більше.
Ото я й задумалась, а може я їм краще сама зараз позичу? Востаннє. І більше вже ніколи…
09,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
