Розійшлися ми не дуже і не тому, що він був поганим чоловіком, я просто до нього збайдужіла. Є та й є, а нема і то добре. Через тринадцять років шлюбу зрозуміла, що нічого до нього не відчуваю і він мені ніяк не допомагає. Приносить таку-сяку зарплату, їсти хоче смачне, тому я й городи тримаю і господарку, у мене руки манікюру не бачили, бо корова б добре хвостом показала, якби я її такими пальцями доїла.
А про сепаратор, то була мрія. І мені здавалося, що як не буде у мене чоловіка. то й клопоту не буде ніякого. Діти вже не малі, можуть собі самі яєчню зробити, як захочемо молока, то до матері моєї підемо та підсобимо, то нащо мені самій так собою гарувати?
І я одного дня просто виставила його речі з хати, яку ми купили на складку.
Пригадую, який він був розгублений і не знав, що відбувається.
– Я не хочу з тобою більше жити, не хочу і не буду. З мене досить, – сказала як відрізала я, а він мій характер добре знав, бо я те, що хотіла завжди робила.
Пожила до осені в хаті, а далі й виявилося, що Іван дрова рубав та складав, а на одному газу далеко не заїдеш і я вернулася д матері.
Мама за Іваном жаліла, казала, що хлопець він добрий, а я щось з себе корчу. І так мені бубніла, що я мусила поїхати в Італію на заробітки аби того не чути.
Подумала, що покажу, як це треба крутитися і все у мене буде: і квартири, і машини, і сама я помолодію та й собі ще коханого знайду.
Але мені двадцять років перед очима просто пролетіли. Були у мене кохані, такі, що світ крутився перед очима, але нічого з того не вийшло.
Дітям купила по квартирі, вивчила і заміж видала гонорово, машини їм купила і сама батьківську хату до ладу привела. Де би я те все в світі з Іваном бачила? Але, як згадаю, що я там не розгиналася, бо гроші з неба не падають, що й моря не дуже бачила, а лиш своїх підопічних.
За ці роки так вже мені то все стало аж отут, що вирішила все покинути і вернутися додому, тим більше, що треба було здоров’я поправити.
А вдома і сплю добре і почуваюся чудово, того й проспала та й отак як встала, так і побігла на автобус і треба було моєму колишньому їхати на роботу.
Він вдруге женився, має одну доньку ще, так і не порухався в сторону заробітку, як працював на державній роботі, так і працює. Жінка його має господарку і він їй кажуть, в усьому помагає.
– Хоч якісь висновки зробив, – кажу я на таке, бо мені не помагав, все я сама мусила, ну хіба косив.
Хотілося щось йому таке сказати аби він навіть до мене не говорив. А потім думаю, я ж сама його лишила, людина вже в літах і я не хочу аби він мав на мене око.
– Заспала, Іване, – кажу примирливо, – добре, що твоя газдиня тебе справно будить.
– Так, моя Галя така.
– От і слава Богу, – кажу йому.
– Але й ти на свої літа тримаєшся, – каже спокійно, – молодець.
– Дякую.
Ми замовкли обоє і якось мені легше на душі стало, хоч я нічого такого й не сказала, як і він. Давно треба було поговорити по-людськи, а то так якось воно все було не так, як треба.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
