Завжди пакую продукти з любов’ю: овочі, фрукти, молочні вироби, м’ясо. І обов’язково додаю щось смачненьке — мамин улюблений пиріг чи шоколадку, адже вона так любить солодке.
Однак, коли я приїжджаю до мами, майже завжди через хвилин десять приходить моя сестра Оксана зі своїми п’ятьма дітьми. Діти, тільки побачивши мене, одразу підбігають до пакетів і починають їх розбирати. Малюки радісно шукають солодощі, і коли знаходять, починають пригощатися, не чекаючи, поки їх розпакують до кінця. Я стою осторонь і не знаю, як на це реагувати.
З одного боку, я розумію, що діти — це діти, вони завжди хочуть їсти, і особливо тягнуться до солодкого. З іншого боку, розумію і маму, яка з нетерпінням чекає на мої візити, бо завжди отримує від мене необхідні продукти. Але кожного разу, коли бачу, як пакети порожніють прямо на очах, починаю відчувати, що ситуація дуже неоднозначна.
Та й Оксані сутужно, чоловік у неї хоч і хороший, але все ж завжди у чомусь є потреба, роботу Оксана знайти не може, а дітей треба годувати. Я намагаюся не показувати своє розчарування, коли бачу, як продукти, що мали б залишитися для мами, зникають у маленьких руках племінників. І кожного разу думаю: чи сестра спеціально приходить саме в цей день, чи це просто збіг?
Як би там не було, я не можу залишити маму без того, що привезла. Та й Оксані відмовити не можу — все ж це моя рідна сестра, і діти ні в чому не винні. Але як правильно вчинити? Як зробити так, щоб і мама була забезпечена всім необхідним, і сестра не образилася? Щоб діти не залишилися голодними, але й мама отримала свою частку?
Інколи думаю, що могла б привозити менше продуктів, щоб Оксана не приходила так часто. Але це теж не вихід. Можливо, варто поговорити з сестрою відверто, бо бачу, що й мамі незручно? Пояснити їй, що я не можу тягнути ще й її родину, бо сама маю сім’ю, і мій бюджет не безмежний.
Але як підібрати потрібні слова, щоб вона не образилася? І як переконати себе, що я роблю правильно, коли все всередині кричить, що це неправильно?
І так щосуботи я повертаюся додому з важким серцем і без відповіді на це запитання. Невідомість гнітить, а розуміння того, що це може тривати нескінченно, змушує шукати рішення. Але яке воно, це рішення? І чи знайду я колись сили відверто поговорити з сестрою, чи так і буду далі мовчки дивитися, як діти розбирають те, що я привезла для мами?