Щовечора я зустрічаю свого чоловіка, відкриваю йому двері, подаю тапочки. Чекаю, поки він переодягнеться, вимиє руки і прийде на кухню вечеряти. Я подаю йому їжу, заварюю свіжий чай і вислуховую, як він розповідає про роботу, про те, як відповів начальнику і поставив на місце колегу, про тисняву в метро і слизоту на вулиці, про пиріжки в буфеті і про прийдешнє підвищення зарплати.
Наситившись, чоловік встає з-за столу, відсуває ногою табуретку і, витерши руки об кухонний рушник, відправляється в кімнату, де вмикає телевізор на повну гучність, розвалюється на дивані і починає клацати каналами, голосно коментуючи все, що попадається на очі.
Я прибираю зі столу і мию посуд, доварювати сніданок на наступний день і сідаю за стіл в чистій кухні, не маючи ні найменшого бажання йти в кімнату, де чоловік. Не хочу його бачити, ні чути. Тому придумую якісь ще справи – випрати, щось вимити, чекаючи, що ось-ось він засне, і тоді можна буде перебиратися спати і мені.
Найчастіше так і відбувається, і я з полегшенням витягуюся на своїй половині ліжка, закриваю очі і намагаюся ні про що не думати. Але іноді у чоловіка трапляється ліричний настрій, і він все ж мене чекає. Тоді вимикаю свідомість і намагаюсь не існувати.
Так я живу вже півроку. А все почалося в той самий день, коли я вирішила коханому чоловікові влаштувати сюрприз – зустріти його з відрядження прямо на вокзалі. З квітами в руках я бігла по перону, виглядаючи знайому фігуру, передчувала, як ми зараз зустрінемося, обіймемося, разом вирушимо додому.
Ця жінка обігнала мене і кинулася йому на шию. Я ледь встигла відступити за кіоск, втім, вони не дивилися по сторонам і раділи зустрічі. Я ще довго стояла на спорожнілому пероні з непотрібним букетиком квітів, потім викинула його і вирушила додому.
Чоловік в той день повернувся пізно ввечері – сказав, що довелося поміняти квиток на більш пізній поїзд, так як виникли термінові справи. Він довго і з задоволенням їв, розповідаючи про відрядження, і був такий спокійний, такий домашній, що, якби я не бачила їх своїми очима, навряд чи б повірила, що це – правда. Я слухала, і стримувала в собі бажання заволати на нього. Але я стрималася.
І ось півроку я щодня дивлюся в його очі, які здаються такими правдивими, розумію, що він знову і знову говорить неправду, і нічого не кажу, нічого не роблю. Скільки думок мені приходило в голову, але я мовчу і терплю. І намагаюся зрозуміти, чому я не роблю ніяких кроків.
Вірна подруга заспокоює, мовляв, нехай робить, що хоче – аби гроші приносив. І я терплю, заради дітей, яким ще потрібно довчитися. Терплю заради тих відносин, які у нас були багато років тому. А ще розумію, що сили мої вже під кінець.
Ще півроку тому я його любила, а тепер терпіти не можу. Чи зможу я витримати ще три роки – не знаю. Але мені лячно ще й тому, як я після розлучення? Адже я залишуся одна – немає у мене рідних, тільки подруга, яка вмовляє не звертати уваги і плюнути, мовляв, усі вони гуляють.
Я розумію, що так жити не можна! Тоді я заспокоюю себе, що роблю це заради дітей, щоб дати їм можливість встати на ноги, здобути освіту. А , що якщо усе це узагалі нікому не потрібно?
Т. В.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
