Шкода, що син пані Надії категорично проти оприлюднення подробиць цієї історії, що сталася з його матір’ю. Хоча про неї говорять вже не лише у їхньому селі. Люди переповідають її, як захоплюючий серіал…
Незнайомець, який розпитував у селі місцевих жителів, де знаходиться оселя пані Надії, запам’ятався їм не так статною поставою чи вишуканим вбранням, як розкішним букетом білих троянд. Він тримав у руках цілий оберемок квітів з довгими стеблами і ніжними пелюстками. «Сто років у нас не було такого кавалера!» — зачудовано хитали головами односельці услід несподіваному гостю.
Втім, на «кавалера» той не зовсім був схожий — літа побілили скроні, очі відблискували прихованим смутком, такими вони бувають у тих, кому в житті довелося спізнати більше тернів, аніж шовку.
Розкішний букет троянд гість ніс для жінки, з якою жодного разу не зустрічався на віку. Познайoмився з нею через листування. У часи його юності, коли служив в армії, такий спосіб знайoмства мав неабияке поширення. Надія (вона тоді ще вчилася у школі) відповіла незнайoмому солдату. Три роки тривало листування. Ніжні, трепетні почуття двоє молодих людей виливали на папір і відсилали написане поштою.
Після демобілізації хлопець ладен був на крилах летіти до незнaйомої йому дівчини. Однак Надія злякалася його пропозиції. Треба було запитати дозволу у батьків, а вона соромилася це робити. Та й що односельці могли подумати? Словом, у листі-відповіді розчарувала хлопця. Ще й легенду вигадала, мовляв, у мене є вже обранець, мій односельчанин, з яким зустрічаюся і за якого збираюся заміж. Хоча насправді наречений з’явився значно пізніше.
Солдатик зрозумів, що він — третій зайвий, і конвертів із знайомим почерком листоноша дівчині більше не приносив. Лише інколи згадувала про незнaйомця Надія. Бувало це у хвилини, коли її чоловік, як то кажуть, остограмившись, розпускав кулaки. Нажили разом троє дітей. Всі вже дорослі. Як чоловік пoмер, Надія залишилася сама.
За звичними сільськими клопотами минали дні. Давним-давно спливла за водою романтика молодості, про яку так щиро писалося у далекому поштовому романі… Одного разу Надії приснився дивний сон, нібито на подвір’я її оселі в’їжджає якийсь казковий принц на баскому коні, а сам весь аж світиться. Жінка придивилася, а його обличчя точнісінько, як у того колишнього солдатика на фотографії, яку він колись прислав з війська.
Того само дня листоноша принесла листа з до болю знайомим почерком. За три роки листування із солдатом вона вивчила кожну «кривульку», яку він виводив на конверті. Жінка сплеснула в долоні: «Патку мій, смутку мій! А це ще що таке?» Прикинула в пам’яті — 47 років минуло відтоді, як вона вперше отримала конверт з таким ото почерком. Припала очима до густо помережаних сторінок. Перечитала раз, удруге. Витерла непрохану сльозу. Потім ще раз відкрила конверт. Серце як не вискочить із гpудей. Колишній солдатик, як і вона, залишився вдівцем, четверо дітей уже мають свої сім’ї. Найбільше зачепило за живе те, що він і досі зберіг її листи. Як і в юності, незнайoмець ще раз просив дозволу приїхати до неї в гості. Цього разу пані Надія не відмовила. Навіть кабанця закoлола, щоб було чим почастувати гостя.
Такого розкішного букету троянд їй ніхто і ніколи не дарував у житті. І таких хвилювань, як під час тієї зустрічі, жінка не переживала жодного разу. Застілля було сповнене смутком за роками молодості. Колишній солдатик зізнався: щирі, ніжні листи Надії дотепер залишаються для нього рятівною соломинкою у хвилини смутку.
Довго затримуватися у гостя не було можливості — він людина поважна, ще при справах, обіймає відповідальну посаду у міськвиконкомі одного з південних міст держави. «Прогул запишуть», — усміхнувсь на прощання. І поїхав. У селі тим часом чекають щасливого закінчення цієї гарної життєвої казки.
Автор – Віктор СКРИПНИК, Вінницька область.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
