Я біля Нелі живу роки і краще цю жінку обходити було, ще з молоду могла й написати анонімку, при цьому в очі зазираючи і усміхаючись щиро. Легко перед сусідами обмовляла, то одну то другу, в залежності з ким стояла на льотках. А як вже сина свого берегла, то до кожної матері приходила, як на її дитятко хтось криво дивився.
А тут женився Сергій на цій Інні, така благенька дівчина, тиха, закохана така, що я й виправдовувала її тим, що нічого не бачить за тим коханням. Але тепер, коли з нею так вчинили і вона знову на ті ж граблі стає – то я вже й не знаю, що в тій голові.
Ніна всім розказувала, що ця з села її дитятко обкрутила, сказала, що його дитина, а то ж не так, де ходила, так свою невістку й славила, а дитини ж іще й в помині не було.
Аж тут бачу машина нова дворі, Сергій у неї сідає гонорово.
– Ого, Ніно, ви вже до машини доробилися.
– Так, мій син має голову.
То вже потім я дізналася, коли Інна на вулиці з дитиною сиділа та йти куди не мала, що вона продала бабусину квартиру і купила коханому машину.
Так, до цього дійшло, бо ж Ніна й синові казала, що дитина не його, а той тоді знайшов собі іншу жінку, а Ніна виставила невістку з немовлям на вулицю.
– Забирайся зі своїм приплодом.
А та й сиділа на вулиці та сльози лила. Ніхто не хотів її жаліти, адже всі навколо знали, що вона бідного Сергійка хотіла обкрутити та на квартиру його розраховувала.
Я пошкодувала Інну і на кілька днів в себе прихистила. Намагалася їй розкрити очі на її Сергія, казала аби відсудила машину, а та наче й не чує.
Далі поїхала кудись до своєї тітки і там жила.
Ніна ходила щаслива, що тепер у неї відповідна невістка буде, а не ось таке.
Сергій і справді женився на якісь при посаді кобіті, не дуже гарній, але тримала вона його строго, то він до матері й носа не потикав. Тому, коли з Ніною те трапилося, то й такі важкі наслідки й сталися – ні говорити, ні ходити не могла. Я бачила, як її швидка забирає, але що мені до неї?
А далі очам не повірила – Інна в дворі, дівчинка її вже величенька, років п’ять, викапана Ніна!
– То ти Ніну глядиш?, – питаю.
– Так, якраз на мою зміну попала вона, то й допомагаю, не чужа ж нам людина, бабуся для Віточки.
У мене очі, мов ті блюдця стали. Невже такі люди на землі бувають, що готові все пробачити?
Виходила вона Ніну, бачила я, що та стала на ноги та вже з паличкою ходила, лиш не бачила я Сергія, який би матір мав доглядати.
– А що твій Сергій не навідується, – питаю я її.
– Та роботи має багато, – не властиво ховає очі Ніна.
– А онучка на тебе, мов дві каплі води схожа, – кажу їй жалі.
– Так, – і знову очі бігають.
– А ти ж казала, що не ваша.
– Ой, та що ти так все пам’ятаєш! Не лізь в мої справи.
Отак Інна прожила зі свекрухою ще роки три, Віта якраз в перший клас йшла, як бачу – знову сумки у дворі, Інна з червоними очима.
– Що знову?, – питаю її.
– Та продає хату Ніна Василівна і їде до Сергія, йому там гроші потрібні.
– Ага, нічого вас, бачу, життя не вчить. Щасливої дороги.
Я вже не хотіла їй помагати, хоч і сама не знаю, чому мене це так зачепило. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
