fbpx
Історії з життя
Схопиться Іван. Вийде в другу кімнату, в коридор. У кухню загляне… Пусто. Тихо. Сумно. Ніби щось десь шерехнуло. Але то йому так здалось… Нема Марії і не буде. Вона дивиться на нього зі старої світлини сумно, ніби аж з докором. — Ну й чого ти, Іване, схопився? Я ж бо вже так далеко від тебе, що жодний автобус туди не ходить

Коли відійшла Іванова дружина за обрій і він залишився самотою у хатньому сумі, здавалось йому, що хата побільшала і потемнішали її закутки. Дивився на старий диван, на якому сиділи, було, з Марією своєю та й гарували над долею щербатою, бо залишила, бач, їх двох на світі білому. А дітей та внуків розшарпала та й поселила хтозна-де… А їм ось тут доживати. Спиралась Марія на Івана, хилила на його круте плече свою сиву, мов у голубки, голову та й запитувала тремтячим голосом чи то в Бога, чи то в Івана: «Коли ж то вже звідси відправите мене туди аж ген?.. Сили ж мої тануть, як сніг навесні, і сонце моє котиться до заходу… Чи довго іще протягну отак?»

Іван підтримував стареньку голубоньку свою, утішав, як міг, гладив її сиве волосся.

— Ми ще, Марічко, з тобою поживемо. Онде внуки приїдуть. Вареничків їм навариш з чорницями. Знаєш, як Саша їх любить? Кріпись…

Марія кріпилась. Але якогось вечора прийшла бiда в хату та й забрала Марію. Був і лiкар, була і «швидка допомога». Та не зуміли перегородити дорогу костистій хижій пришелиці. Забрала вона Марію від Івана та й залишила його в пустій сумній оселі. А Марія ще довго його кликала.

Оце спить Іван на тому ліжку, де колись і дружина обік нього була та молилась, щоб ранком обом піднятись, а десь із другої кімнати лунає раптом її знайомий голос.

— Де ти там?

Схопиться Іван. Вийде в другу кімнату, в коридор. У кухню загляне… Пусто. Тихо. Сумно. Ніби щось десь шерехнуло. Але то йому так здалось… Нема Марії і не буде. Вона дивиться на нього зі старої світлини сумно, ніби аж з докором.

— Ну й чого ти, Іване, схопився? Я ж бо вже так далеко від тебе, що жодний автобус туди не ходить. Буду ждати тебе вже тут, то, може, і стрінемось колись, як Бог нам дозволить ту здибанку.

Лягав Іван на своє скрипуче ложе. Натягав на себе прохололі лахи. Заснути б. Заховатися б у забуття… Але як? Лінивий ранок ніяк не може перебороти сірої липкої дрімоти і не хоче провіщати нового дня. Увімкнув світло. Цокнув кнопкою репродуктора — німота… Ще день плентається десь там ярами та перелогами і боїться виходити в люди. Відпочиньте, мовляв. Додивляйтеся сни. А тоді вже і привітаємось…

Сумно Іванові. Вийшов на кухню. На нього витріщились задимлені каструлі з плити. На столі стояла недопита чарка. Вчора приходив друг його Віталій Васильович. Долі в них однакові. Залишились одинаками… Випили трохи. Пожурились. Іван провів друга та й повернувся до свого смутку. А посуд не перемив… Отож знайшов носатого ножаку, жбурнув у миску виделки. Все те перехльостав під краном, ще й нашкріб трохи картоплі на сніданок. Можна й ранку чекати. За вікнами ніби знехотя почало сіріти.

…Того дня Іван вирішив поїхати в сусіднє село. Всівся на міській зупинці. Час тягнувся повільно, та не поспішав. Нема куди.

До будки підійшла жінка середніх років, привіталась. На ній була сіра кофта, що гарно відтіняла кучеряву кучугуру білявого волосся.

— Гм-м… — подумав про себе Іван. — А нічогенька…

— Куди путь тримаємо? — ніби знічев’я запитав молодицю.

— А так, аби вдома не сидіти, — недбало відповіла жінка. — Їду в лiкарню.

— Щось турбує?

— Серце, — в тон йому відказала молодиця. — Ось хтозна-який рік у самоті та смутку живу одинокою і ніхто не запитає: як там тобі, Дарино? Знаєте, хоч би з ким посваритись. І то легше.

— То вас Дариною звати? — усміхнувся Іван. — Я так зрозумів із вашої скарги на долю. А вона ж бо така і в мене. Ось уже на другий рік поїхало. А сиджу в хаті, як опеньок у лісі. Нікого. Геть розучився розмовляти. Нема з ким…

Молодиця всміхнулась. А потім зітхнула.

— Вірю вам. Бачу, що долі наші схожі.

Іван посміливішав.

— То, може, у вас є телефон, то я, знаєте, той…

Іван дістав ручку і старанно записав номер телефону, який йому продиктувала співбесідниця. І коли підійшов її автобус, він аж спохмурнів, що залишився сам на зупинці. А вона, білозубою сяйнувши усмішкою, кинула йому на прощання:

— То ви ж дзвоніть…

І пірнула у темну тісняву.

Вечором Іван подзвонив Дарині і з теплотою почув її тонкий голос. З того й почалось…

Вони майже щовечора висповідувались одне одному. Журились, зітхали, розповідали про дітей, про внуків, про негаразди в житті.

І одного разу Іван запропонував своїй співбесідниці:

— А знаєте, Даринко, завтра ж свято. Що, як ми сходимо в ресторан?

Жінка погодилась. Вона вміла гарно одягатись. І коли вони зустрілись у призначену годину під широколистими кленами, що обрамлювали міський тротуар, Іванові здалось, що йому назустріч іде богиня.

— Та яка ж вона гарна… — сяйнула думка. — Чимось схожа на колишню мою Марію в молоді літа!..

Але ж статечні роки його зупиняли той захоплений порух.

Їхній столик у напівпорожньому ресторані обслуговувався чемно і делікатно. На очах Дарини зблиснула золота росинка непроханої сльози. Вона витерла зрадливу гостю краєчком білої хустини.

— Пробачте, Іване Петровичу, — винуватим голосом звернулась до нього, — знаєте, дещо згадалось.

— Та що там казати… — похитав головою Іван. — Ми, знаєте, не завсідники тут. Але ось прийшли…

Він поклав свою широку долоню на її теплу маленьку руку, злегка стиснувши її… У тому дотику Дарина відчула щось невимовно близьке і щемливе. А в очах Іванових вона прочитала ніжний поклик до взаємності у їхніх стосунках. То озвалися струни нерозтраченої любові, яка приходить тихим надвечір’ям…

Автор – Василь КРАВЧУК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

За матеріалами – Українське слово.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook