Вона це сказала, бо оті «штани» її не вибрали та й мені через неї не дісталися.
Я розлучена вже шість років і поки не змогла створити нової родини, все якось не виходить зустріти саме того чоловіка.
Якщо якісь і попадаються, то не спішать одружуватися. Кілька років тому я розійшлася, вірніше, чоловік пішов геть від мене, бо я надто на нього тисну з одруженням.
Але, любий мій, мені тридцять дев’ять років і я не маю часу перевіряти стосунки і почуття вічно, бо мені ще дитинку на світ приводити. А він просто забрав у мене два роки життя, два роки надії на міцну родину.
– Я ще не готовий до одруження, – сказав мені він і пішов.
Тобто, до борщів щодень та спільно співжиття – то давай і швидше, а якщо треба вкладати в це співжиття ще й свої гроші – ні, дякую.
Тобто, всю картину ви розумієте – так, чоловіків багато і всі вони готові з тобою приємно провести час, але, коли справа доходить до серйозного, то одразу втікають.
Я маю подругу Ірину, яка так само, як і я шукає собі щастя і виховує вже дорослу доньку. Ми час від часу зідзвонюємося та разом проводимо час, ділимося враженнями та жартуємо з нашого життя.
Все, як у всіх подруг – підтримуємо одна одну та стаємо на бік подруги. Говоримо, які чоловіки бувають та одна одну підбадьорюємо.
Домовилися ми зустрітися на вихідні в невеличкому кафе, щоб себе провітрити.
– Чого вдома сидіти, – каже мені Іра, – Сидіти і сумувати? Давай вигуляємо зимові чоботи.
– Та давай, – неохоче погодилася я.
Знаєте, я вже втомилася отак по-парадовому виходити в люди, щоб і макіяж і укладка чи хоч по-людськи пофарбовано. Щоб і одяг якийсь новий і не дуже боки випирали…
А не завжди виглядаєш так, як хочеш аби тебе побачили інші.
Але вже – погодилася і пішла перебирати одяг, який не так показує, що я запаслася на зиму не лише свічками, але й іншим жирком.
Прийшли ми та давай останні наші новини обговорювати, спільних знайомих і її доньку.
– Скоро в мене кавалерів відбивати буде. – скрушно захитала головою Ірина.
– Та ви як сестри, – підтримала подругу я.
Отак ми бесідуємо, як приносить нам офіціант презент. Ми переглянулися, бо такого не замовляли, але нам пояснили, що то від того пана.
Пан виявився дуже симпатичним чоловіком, який до нас підсів і назвався Романом.
Боже, який чудовий чоловік – і веселий, і щедрий, і уважний, кожну з нас вислухав, мав що сказати і як розвеселити. Ми провели просто неймовірно чудовий вечір і були певні, що Роман вирішить запросити нас і на наступний вечір.
Так і сталося, він запросив нас на концерт Іво Бобула. Ми вирішили, що хоч це і не наш улюблений співак, але ж хай буде.
Після концерту, який був на диво чудовим, ми ще вирішили погуляти містом і зайшли попити гарячого какао.
Роман такий самий чудовий. А я бачу, що Ірина просто зі шкіри лізе аби йому сподобатися. І не придумала нічого кращого, як почала розповідати про моє особисте життя, отак поколює та хіхікає. Ну зовсім не по-дружньому.
Я вирішила теж не мовчати і так само почала вставляти дещо й з її життя, хоч і трималася набагато достойніше.
– Романе, ви тільки не ведіться на запрошення Валерії на борщ завітати, бо там без печії не обійдеться, – каже Ірина і хіхікає.
Знаєте. Ще ніхто на мій борщ не жалівся, тому я і кажу:
– Та на твоє будь-яке пригощання треба мізим брати, – кажу вже я.
А далі як понеслося…
Ми незчулися, як Роман пішов, а ми й далі сварилися.
А потім вона мені таке заявила – що між справжніми подругами чоловік не стане.
Та зараз – я собі так думаю. Хіба я не права? Де починається суперниця, там вже подруги нема.
Фото Ярослава Романюка.
