.- Що, Люда, й не думала ніколи, що в такій машині будеш їхати? Га?, – каже і весь аж світиться.
Мені та назва марки в одне вухо залетіла, а в інше вилетіла, зате Іван цілу дорогу розказував, що він в ній поміняв та за скільки грошей, що там ще щось у нього калатає, але він ще її десь повезе і зроблять…
Коли ми вийшли з машини, то він каже мені:
– Люда, машина на «дякую» не їздить.
Я вся сполотніла, навіть не знала, що й казати, витягла двісті гривень і дала йому.
Прийшла додому і все розказала чоловікові. Борис помовчав і каже:
– Це ж не все ще, він хоче аби мама йому вже віддала гроші за спадок.
Я тільки руками сплеснула. Як таке можливо?
З Іваном я не дуже зналася, кілька разів бачилися на родинних святах, він зазвичай вихвалявся, як і його жінка, а потім взагалі перестав приїздити до батьків, бо сказав, що дорого йому машину ремонтувати по таких дорогах. У нього тоді ще не було цієї машини преміум-класу.
Але мені свята без Івана навіть більше подобалися, тільки от свекри сумували.
А рік тому свекра не стало, ми все справили за свої кошти з Борисом. Бо батько довго боровся за шанс, багато пішло за ним грошей, але все було дарма. Ми навіть не думали щось свекруху питати, дали скільки треба і все.
Я стояла в цій великій хаті, де всюди були прикладені руки свекра, такого трудяги, все його руками, навіть не нажився.
Іван був з дружиною і дітьми, приїхали без вінка. Я це одразу зауважила, бо роздавала вінки аби несли і наш є, а від Івана нічого.
Після поминок Борис підійшов до брата і каже:
– Ми вклалися в церемонію, а за тобою буде пам’ятник.
– Що? ти знаєш, які зараз пам’ятники дорогі? Я не маю зараз грошей, Борисе, а татові все одно під яким надгробком лежати, якщо ти так наполягаєш, то я куплю найдешевший, якщо ти так питання ставиш.
– Наш тато не заслуговує гарного пам’ятника?, – обурився чоловік.
– Я не кажу, що не заслуговує, я кажу, що йому вже все одно, там грошей нема.
В результаті ми й пам’ятник батькові самі робили, бо Іван то забув, то немає грошей.
Справили ми рік і так само Іван приїхав без копійки, а далі зачастив до матері. Я якраз була в неї, бо час від часу ми її провідуємо, або ми з чоловіком, або діти наші, щоб вона не почувалася самотньою в цей період. А тут Іван з жінкою теж на поріг. Мати зраділа, почала частувати тим, що я купила, а ті хоч би спитали чи треба муки чи олії, чи щось такого важкого в машину кинути та привезти, щоб мати вже те в з магазину важке не несла.
І я вже й з ними сіла до міста доїхати, але вони на мої гроші їли, то ще й з мене за їзду взяли. І нічого ж не заперечиш, родичі ж, правду кажуть: хочеш кататися – плати.
А тепер виходить, що вони навіть не провідували матір, а хочуть частку з хати.
– Але там ще мама твоя живе, – я вже нічого не розуміла.
– Іван хоче аби мама викупила в нього його частку.
– Я думаю, чого вона така була сумна, – здогадалася вже я.
Звичайно, що совістити таку людину марно, але що робити? Тягатися в суді та платити ще й за це? Я не розумію, вони ж багаті люди, але за копійку свою готові на все, як це так? І не дивляться, що рідня, навіть тут подвійний тариф.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
