fbpx

Сімейної “наради” не вийшло, бо ж кожен мав на ситуацію свою точку зору. Сестри лиш головами хитали і кожна говорила, що лиш і може, що скинути тисячу гривень у місяць, та й то у крайньому випадку. Ну, а брати кордоном від нас відмежовані. Ті узагалі на зв’язок не вийшли. По всьому виходило, що я маю усе вирішити, та ж у мене теж непереборні обставини життєві

Сімейної “наради” не вийшло, бо ж кожен мав на ситуацію свою точку зору. Сестри лиш головами хитали і кожна говорила, що лиш і може, що скинути тисячу гривень у місяць, та й то у крайньому випадку. Ну, а брати кордоном від нас відмежовані. Ті узагалі на зв’язок не вийшли. По всьому виходило, що я маю усе вирішити, та ж у мене теж непереборні обставини життєві.

Я завжди пишалася своєю великою родиною. Нас у матері восьмеро було і сім’я наша була хоч і бідною, та неймовірно дружною і веселою.

Я маму майже і не пам’ятаю, бо ж вона постійно на роботі була. Нами опікувалась за маминої відсутності старша сестра – Надійка. Уже хто би краще від неї впорався, я не знаю.

Нині згадуючи той період, я дивуюсь, бо у свої 15 вона була і мамою і татом і вихователем і актрисою. Все у неї робилось і швидко і ладно, всі ми були доглянуті, чистенькі і нагодовані.

Я не пам’ятаю, аби нас зранку не очікував смачний і ситний сніданок. Чи щоби уроки було не зроблено. Подумати тільки, та сестра і сама відмінницею була і нам роз’яснювала все, коли лиш встигала?

Уже коли мами не стало, Надійка була заміжньою. Вона зробила все, аби втрата матері не вплинула на наше життя. Ми вже старші були, навчались, а менші брати ще школярі.

Надійка тоді переїхала до нашого дому і була братам за маму, ну і нам, бо ж ми часто приїздили. Чоловік Надійки не витримав такого, йому хотілось власної сім’ї, а не виховувати чужих дітей. Надійка нас не залишила і воліла розлучитись, хоч я добре бачила, що їй було важко.

Брати школу скінчили, а Надійка подалась на заробітки. Як була вона нам мамою у дитинстві, то так нею і лишалась, хай і за тисячі кілометрів.

Усіх нас вона підтримувала, кожному допомагала. Я на медика вчилась, так Надійка мені оплачувала квартиру, давала гроші на життя, аби я не йшла на роботу і вчилась гарно.

Так само і сестри і брати не залишались без її допомоги. Меншій нашій Валюшці, вона допомогла влаштувати весілля. а коли ту залишив чоловік, так придбала їй невеликий дім у селі недалеко від містечка, аби Валя могла і на роботу ходити і дітки в садок пішли і до школи. У нашому селі вже такого немає.

От так двадцять років і минуло. Особисте життя у Надійки так і не склалось, а ми усі маємо сім’ї і кожен свою долю. Життя хоч і розкидало нас світами, та ми були сім’єю і дружною, хай і на відстані. Щороку ми збирались на проводи у нашій старій хаті і здавалось, що міцнішої родини не існує.

Та все змінила недуга раптова Надійки. Приїхала вона з Італії останній раз і ми ясно побачили, що з нею щось не так. Уже пізніше вона зізналась, що з часом їй ставатиме все важче рухатись, аж поки вона і геть не зляже.

Уже зараз Надійці потрібна постійна допомога, вона не все сама робити може, хоч і дуже старається. От тут і почалось:

— Галю, – телефонує мені Валентина. – заїдь до Надійки, хоч город посади. Ти ж там поруч живеш.

Ага, поруч! 120 кілометрів, прямо рукою подати і на велосипеді. Потім мені брати телефонують і говорять, що я повинна у Надійки от те зробити і ось це.

Та я б із радістю, але ж не можу, повірте. Я на 9 місяці і це наш довгоочікуваний первісток. Чоловік із мене порошинки здмухує і про те, аби їхати кудись, або хоч картоплю садити і мови немає.

Зібрались ми на сімейну раді і от виходить так, що кожен має такі обставини важливі, що ну ніяк не може допомогти Надійці. Хіба фінансово.

— А як ми жити будем у двокімнатній квартирі вчотирьох? – запитує чоловік, коли я запропонувала Надійку забрати. – Вас восьмеро, чого то ти маєш одна відбуватись? Хай до Валі їде, дім їй придбала.

Ми поки і людину не змогли найняти, бо там потрібні гарні гроші, а зібрати суму не вийшло, навіть на перший місяць. Надійка ж доходу не має і якось треба і на життя їй і на догляд, а брати і сестри поки ніяк не дійдуть згоди у тому скільки повинен кожен дати.

Найприкріше із того, що всі, чомусь, вважають, що саме я повинна усім цим займатись і організовувати, бо найближче до батьківського дому живу. Коли кажу, що на разі не в змозі, чую про себе неприємні речі.

Взагалі трубку брати більше не буду, досить із мене, хай самі розбираються. Скину тисячу гривен Надійці і все. Чого маю слухати подібне?

Ну хіба ж я не права?

You cannot copy content of this page