fbpx
Історії з життя
Сімнадцять пропущених, – замість привітання відповів він, – Ти перевершуєш свої рекорди, мамо. Не знаю, — не привітавшись навіть продовжував син, — може, тобі в кіно сходити? Книгу почитати? У санаторій зрештою з’їздити, га? Ну годі вже мене няньчити

Вона вкотре перевірила телефон. Сто перший раз за останні п’ятнадцять хвилин. Ні пропущених дзвінків, ні відповіді на повідомлення у месенджері. Нічого. Це давно стало вже частиною її життя, але чомусь саме сьогодні, тихого суботнього вечора, вона вирішила, що все буде по-іншому. І помилилась. В очах повільно закипали сльози і Тетяна, уткнувшись у диванну подушку, не заплакала — завила, від образи та материнської самотності.

Тетяні Михайлівні трохи за п’ятдесят. Раннє заміжжя виявилося надзвичайно вдалим. Чоловіка вона любила, та й він відповідав їй тим самим. Тетяна, сама четверта дитина у сім’ї, дуже хотіла дітей. Двох, а краще за трьох. Але не склалося. Єдиного сина вони буквально вимолили, пройшовши через усіх можливих спеціалістів. У довгоочікуване батьківство вони з чоловіком поринули з головою. Турботи та кохання у Сашка було в достатку.

Хлопчиськом він ріс тямущим і цікавим. Був у найкращих учнях класу, багато читав, щось майстрував. Добре текло їхнє життя, спокійно і гладко. Але одного разу все змінилося. Раптом занедужав чоловік. Декілька місяців порятунку ні до чого не привели. Так, відразу, Тетяна стала вдовою.

Сашкові було на той момент уже чотирнадцять років. Саме він став для неї тим маячком, на який вона йшла, намагаючись впоратися з цією втратою. Саме думка про сина, про те, що він потребує її, надавала Тетяні сил. Вона намагалася дати йому все за себе та за батька. Про інших чоловіків не думала.

Син закінчив школу, закінчив педагогічний інститут, працює зараз учителем історії. Тетяна Михайлівна теж працює у школі, але секретарем. Працюють вони у одній школі. Так склалося. Тільки Сашка вона майже не бачить. Жити він із нею не хоче. І хоча є в них простора трикімнатна квартира, син винаймає кімнату окремо.

Ні, вони з ним не посварилися, він не має до матері претензій. Пояснення Сашка зводиться до того, що він просто така людина, якій спілкування не потрібне, яка надає перевагу не чиємусь суспільству, а читанню книг, перегляд фільмів або прогулянці в парку.

Найболючіше для Тетяни Михайлівни – це випадково побачити свого Сашка на роботі, що проходить повз або через вікно. Ніколи він не зайде до її кабінету, щоб просто запитати, як справи, як самопочуття. Зараз, у вік мобільних телефонів, коли дзвінок – це просто натискання кнопочки пальцем, син зовсім їй не дзвонить.

Хоча це не зовсім правда. Іноді Сашко дзвонить, він не просить допомоги, а просто повідомляє про свої негаразди (наприклад, скінчилися гроші, порвалася куртка, зламалися окуляри) і Тетяна Михайлівна відразу починає допомагати: і куртку полагодить, і грошей на телефон зі своєї секретарської зарплати покладе. Звичайно, сподіваючись на те, що тепер той син точно буде на зв’язку. Але нічого не змінюється.

— Ти, знаєш, я ніколи б не подумала, — шепоче Тетяна пухнастому муркотливому Барсику, що заліз до господині на коліна, — що мені доведеться дізнатися, як це почувати себе зовсім непотрібною. Так прикро. Мені не так багато потрібно. Я не претендую на втручання у його доросле життя. Я дуже його люблю. Але мені страшно, що одного разу мені і справді буде зле, а він просто не візьме телефон, як робить постійно. Я мрію про його дзвінок чи повідомлення, як про найбільше щастя, яке може бути у житті. Іноді я дзвоню сама, коли вже немає сил від туги та сльози, ось як сьогодні, самі ллються. Як же це, Барсичко, як же так?

Не витримавши, обіцяну паузу, вона знову набрала номер сина. Зовсім несподівано, вже після другого гудка, Сашко взяв слухавку. Душа Тетяни Михайлівни радісно ухнула вниз.

— Сашко, синочку, у тебе все гаразд?

– Сімнадцять пропущених, – замість привітання відповів він, – Ти перевершуєш свої рекорди, мамо.

— Я хвилююся, синку. Я ж мама. Як ти? Ти готуєш собі їжу? Ти всухом’ятку не харчуйся.

— Мам, я не знаю, — не слухав її Сашко, — може, тобі в кіно сходити? Книгу почитати? У санаторій зрештою з’їздити, га? Ну годі вже мене няньчити.

Їхня розмова не тривала і двох хвилин. За голосом сина вона відчувала, що розмова його обтяжує. Зніяковіло попрощавшись, вона нарешті полегшено видихнула. Почула! Все добре, все гаразд!

Може й не варто було так наполегливо йому дзвонити, подумала Тетяна Михайлівна, але як не дзвонити? Якщо не дзвонити, то він сам не подзвонить. А я ж мама, я хвилююсь…

І звичні думки, одна за одною, знову нескінченним потоком побігли по колу.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page